Волкова Анна, 11 клас, Запорізька гімназія № 107 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабиченко Лариса Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Втома. Що ми відчуваємо, чуючи це слово? Бажання заснути й більше ніколи не прокидатися. Відчайдушне намагання збадьоритися. Але коли ти проживаєш так день за днем, місяць за місяцем, то вже й не помічаєш, що живеш ніби у “часовій петлі” міс Сапсан.

І нібито все добре: вибухів немає, незабутні лісні краєвиди та більш-менш стабільні підключення світла. Але відсутність друзів, постійне навчання онлайн та турбота по дому не залишає часу на зайві думки.

Треба посміхатися та гуляти з братом, зображувати зацікавленість. Адже на тебе дивляться. З відразою. Жалем. Пустотою…

Бажання. Так хочу повернутися додому, але кожна розмова закінчується словами “Читала ж, там знову вибухи”.

Вірно, я маю розуміти, що брату тут краще, мамі спокійніше. Вона ж також старається, працює, щоб продовжували виплачувати ВПО. Щоб ми ще хоч трохи не знали як шумлять КАБи. Розумію. Але я також не можу бути сама. Хочу повернутися у липень, коли єдина подруга жила зі мною. Коли ми гуляли в лісі, вигадуючи детективні сюжети й спілкуючись про все на світі.

Коли читали разом на березі озера книгу, хоча вона була не дуже цікавою. Готувалися до НМТ, дивилися разом дорами, разом куштували те, що я готувала.

Жадаю не чути насмішок від однокласників, які збираються разом щовихідних. Навіщо ввічливо писати, якщо в погляді – зверхність. Насолоджуйтесь тим, що можете ходити на вальс; разом їздити на екскурсії, на яких я вже давно побувала; думайте як краще стати на груповому фото в шкільний альбом. Я не заздритиму. Не шкодуватиму про ці втрачені можливості.

Адже також була такою живою. Проводила табори з волонтерами, зустрічала фахівців з Румунії та була для них перекладачем. Спілкувалась.

Відчай. Досі дивитися на мене! Шепотіти про мою маму те, що віддала вона в садочок кошти тільки на дитину, а про вихователів не думає. Що мій брат не гуляє з усіма. Годі! Не ви зараз переїжджаєте з квартири на квартиру, бо там дешевше. Не ви поступаєтесь своїм комфортом і стаєте головною підтримкою дорослому.

Не ви знаходитесь в іншому місті без чоловіка, батька, підтримки… Так чому дивитесь мов судді наших життів?! Чому забуваєте слово “людяність”?

Волонтери припинили дзвонити. Команда розпалася, декому виписали повістки, хтось пішов далі вчитися, працювати. У кожного тепер своє життя. Я час від часу пишу першою, щоб продовжувати дивитися на непрочитані вами повідомлення. Хіба одна відмова могла все так змінити?

Чи занадто складно написати, що ви живі? Я ж просила тільки це…

Божеволію. Кожного ранку посміхаюсь, ввічливо вітаюся зі старшими у садочку. Відмінно навчаюся і сиджу у порожній однокімнатній квартирі. Малюю, вивчаю мови й граю на гітарі. Слухаю нескінчені гудки, уже не розраховуючи на відповідь від друзів. Записуюсь на безоплатні курси, щоб відкласти їх у чорний ящик, адже треба приготувати їсти, сходити за покупками, поприбирати та забрати брата.

Не читаю новини. Краще зайняти себе перекладом манхв українською чи почитати маркетингові книги. І знову одягаю маску щирості та доброти, щоб пройти всі дії по колу.

Так коли ж прокинусь уже від втомлюючого сну?