Ірина Ройко, вчителька польської та англійської мов «Прилуцького ліцею №29 Луцької міської ради»

Надихнула на написання есе - Сущук Оксана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року став днем, коли звичний світ зруйнувався, а життя набуло нового змісту. Усі плани, надії, мрії, включаючи моє 25-річчя, яке я чекала з таким трепетом, зникли під звуки вибухів. Я живу поблизу військового аеродрому, і мій ранок почався не з кави чи квітів, а з гулу літаків, паніки, тремтячих рук і першого справжнього страху.

Те, що я побачила з вікна - вибухи, чорний дим, тривожні силуети - назавжди залишило слід у пам’яті.

Моє свято я зустріла не з друзями, родичами, а в підвалі храму Святої Великомучениці Варвари, разом з мамою та іншими людьми, які також шукали порятунку. Але саме там, серед чужих, я відчула справжню силу допомоги.

Люди підтримували одне одного словом, водою, молитвою. Страх поступився розумінню: я не маю права зламатися. Мої учні, вихованці недільної школи дивляться на мене. А, отже, я повинна бути сильною, повинна діяти.

Допомога фронту стала моїм способом життя. Я почала з того, що зібрала людей на плетіння маскувальних сіток. Ми знаходили тканину, обрізали, в’язали, працювали мовчки, але з надією. Потім почалося спілкування з учнями через відеозв’язок - багато хто був за кордоном, але ми намагалися тримати контакт. Коли діти почали повертатися, ми включилися в активну волонтерську роботу: випікали печиво, варили чай, передавали військовим малюнки й листи.

Пам’ятаю одну історію, яка назавжди залишилася в моєму серці. Ми передали нашому односельчанину на фронт дитячі малюнки та Біблію. Через деякий час він розповів, як отримав наказ про передислокацію, але вирішив повернутися за тими малюнками.

Саме в той момент почався обстріл. І ця, здавалося, б незначна затримка врятувала їм життя. Потім хлопці телефонували нам, дякували дітям. Я тоді ще раз усвідомила: добро має силу - справжню, живу, рятівну.

Ми організовували благодійні ярмарки на великі свята - Вербну неділю, Великдень, Трійцю. Виручені кошти йшли на потреби військових: інколи на ліки, інколи - на ремонт техніки. Одного разу на зібрані гроші ми відремонтували автівку, передали її на передову. Діти, які допомагали, підписалися всередині, і мали змогу проїхатися на ній перед відправкою. Їхній радості не було меж.

Війна змінила й мою родину. Ми стали ще ближчими. Обійми мами тепер мали особливу цінність, розмова з татом - більшу вагу.

Те, що раніше здавалося буденним, стало святим. Ми зрозуміли: вижити - це не лише про фізичне існування. Це про єдність, підтримку, людяність.

Особливою сторінкою в нашому житті стали поїздки до шпиталів. Разом з дітками ми неодноразово відвідували поранених. Здавалося б - кілька малюнків, коробка цукерок, кілька пісень... Але я бачила в очах військових сльози.

Один із них сказав: «Я не знав, що хтось мене чекає, за мене молиться». І тоді діти зрозуміли головне: кожен з нас може бути промінчиком світла для тих, хто зараз у темряві.

Ми зберігаємо прапор, який підписували військові з різних підрозділів. На ньому вже немає вільного місця. Ми маємо особливий подарунок з передової – розмальовану гільзу, яку ми зберігаємо як пам’ять, як символ віри, що добро завжди повертається.

Я часто згадую, як до війни на уроках недільної школи ми говорили з дітьми про добро, молитву, про те, що Бог нас любить. Тепер ці слова набули реального змісту. Я бачу, як ці маленькі серця стали великими - сильними, співчутливими, готовими підтримувати.

Але і я стала іншою. Моя внутрішня опора - це мої учні. Їхня щирість, рішучість, любов – це  те, що тримає мене щодня. Я навчилася долати свої страхи. Я навчилася бути сильною не заради себе, а заради інших.

Війна - це те, що змінило все. Але разом із нею прийшла велика сила - сила допомоги. Вона тримає нас на плаву, тримає нашу націю, нашу віру, наше майбутнє. І я вірю: саме ця сила стане фундаментом нової України - вільної, єдиної, справжньої.