Красновид Ірина, вчитель, Голопристанський ліцей №2 Голопристанської міської ради Херсонської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія схожа на історії мільйонів українців… Ми жили, працювали, відпочивали, одним словом - насолоджувались життям. Так, звичайно, були й проблеми, які наразі здаються дрібними піщинками, але ми пробували їх вирішувати, в різний спосіб. Ми так би й продовжували жити, не помічаючи красу, яка навколо нас, людей, які нам найдорожчі…

Але все змінилось в один момент… Розпач, розгубленість, біль, страх, не розуміння того як і чому, а головне: за що???

Тисяча днів, ночей… Як багато може змінитися за такий короткий і водночас безкінечно довгий відрізок часу! Для когось це просто цифра, набір годин та хвилин. А для мене – це тисяча днів болю, втрат і розлуки з моїм рідним краєм.

Я з Херсонщини, з лівого берега. Земля, де я виросла, де жили мої предки, сьогодні знаходиться під окупацією.

Війна не просто забрала спокій і звичний ритм життя — вона вирвала мене з корінням, залишивши велике провалля в душі.

Моє серце залишилось серед безкрайніх полів і степів, поруч з Дніпром, що став тепер символом розлуки і неспокою. Моє рідне село, вулиця, дім — усе це стало недосяжним. Мої батьки, друзі залишилися там, де й досі панує невідомість і страх. Кожен день я живу з думкою, що не знаю, що буде далі. Не знаю, як вони там, чи вдалося їм сховатися від чергового обстрілу, чи є у них їжа, вода, ліки.

Це постійне хвилювання не залишає мене, але я намагаюся не втрачати віри.

Ми вимушені були покинути свій дім і це було надзвичайно важко. Внутрішній спротив супроводжував кожен крок. Я не могла прийняти думки, що маю залишити все. Шлях – від поста до поста – був нестерпним. Кожного разу, коли до нашого автобуса, з дітьми та матусями, домашніми улюбленцями, заходили «ці освободітєлі» - серце стискалось від болю, жалю – а ще більше – ненависті.

Вони дивились на нас і, насміхаючись, бажали «доїхати» до кордону, де закінчується окупація… А потім: обстріли, чекання, молитви… заміновані дороги…переїзд за кордон...

Тут, на чужині, я зустріла багато людей, які, також, втратили домівки, але зберегли силу духу. Ми підтримуємо одне одного, ділимося спогадами та надіями. Щодня мріємо про повернення. Ця надія тримає нас, дозволяє зберігати віру в перемогу.

Мої тисяча днів війни — це тисяча днів втрати, смутку і болю, але водночас це тисяча днів сили, боротьби і любові до Батьківщини.

Війна навчила мене цінувати найпростіші речі: можливість обійняти близьких, почути їхні голоси, побачити рідні місця. Вона змусила зрозуміти, що справжнє багатство — це не матеріальні речі, а ті люди і моменти, що живуть у нашій пам’яті та серці.

Я вірю, що цей шлях не буде даремним! І що одного дня я зможу повернутися додому, до своїх рідних, на рідну землю. Хоч війна і змусила мене покинути все, вона не змогла відібрати в мене найціннішого — віри, надії та любові до своєї країни.