Олександр Донець, 1 курс (група О-11), Вище професійне училище №21 м. Миколаєва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Манжола Оксана Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ранок 24 лютого 2024 року я пам'ятаю дуже чітко. Ще напередодні я збирався до школи, планував звичайні справи, думав про майбутнє. А вже наступного дня всі мої плани зникли, ніби їх і не було. Я прокинувся не від будильника, а від виття сирени й безперервного дзижчання телефону, що розривався від повідомлень. Тоді почалося те, що змінило не лише моє життя — змінило життя всієї країни. Почалася війна. На той момент я, як і всі, навіть не уявляв, наскільки все це затягнеться, скільки нового мені доведеться побачити, відчути і зрозуміти.

Події, що розгорнулися після того дня, розкидали моїх друзів по всій країні, а когось — навіть за кордон.

Чоловік моєї тітки, колишній військовий, одразу повернувся до армії. Бабусю й дідуся ми забрали з міста до себе — у наш дім за містом, де було спокійніше. Хотілося триматися разом і не хвилюватися за них щохвилини.

Миколаїв гудів від сирен, але люди не панікували. Вони діяли. І саме тоді я вперше по-справжньому побачив, що означає бути українцем.

Саме в ті перші дні я відчув щось неймовірне — те, що відрізняє наш народ: здатність об'єднуватися і допомагати один одному. Люди навколо стали єдиним цілим. Черги до військкоматів. Черги на донорство. Люди здавали диверсантів, носили продукти тим, хто не міг сам. Ресторани у нашому місті дозволяли використовувати свої кухні, щоб готувати їжу для захисників. Хтось приносив овочі, хтось палети, теплий одяг чи дощовики — кожен допомагав, чим міг. І я теж вирішив не стояти осторонь.

Я став волонтером у центрі допомоги внутрішньо переміщеним особам. Спочатку це було просто завдання — перевірити документи, видати талони.

Але швидко воно перетворилося на щось більше. Одного дня прийшла жінка з двома маленькими дітьми. Їхнє рідне місто — Маріуполь. Ці слова на моніторі, наче зупинили час. Я не питав подробиць, але все було написано в її очах. І попри це — вона посміхалась.

Вона дякувала... І я дякував їй — за те, що навчила мене головному: сила допомоги не в масштабах, а в щирості.

У нашій родині теж кожен робив свій внесок. Мама щомісяця донатила і донатить на потреби військових й забрала котика з Херсона. Також разом з нею ми знайшли й прихистили собаку. Мій тато, особливо у перші дні, розвозив продукти до військових частин — він просто сідав за кермо й віз усе необхідне. Моя сестра плела й досі плете маленькі ляльки-обереги для наших захисників. А тітка готувала їжу для військових.

Мій Миколаїв тоді став зовсім іншим. Він уже не був просто містом, де я живу.

Він став символом незламності. Коли обстрілювали сусідні райони, люди зносили до підвалів ковдри для чужих, годували тварин, підтримували одне одного словами, водою, мовчанням… Тут не було чужих.

Війна забрала багато — спокій, звичне життя, плани. Але вона й дала розуміння того, хто ми є. Вона показала, як важливо залишатися людьми. Ця подія змінила моє ставлення до світу. Вона навчила мене цінувати звичайне, бути уважнішим до тих, хто поруч. І тепер я знаю напевно: навіть, якщо ти не можеш змінити хід війни, ти можеш підтримати тих, хто поруч. А це вже — велика сила.