Волкова Анна, учениця 10 класу Запорізької гімназії № 107

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабиченко Лариса Борисівна

Війна. Моя історія

І чому усе так склалося? Життя раптово перегорнуло нову сторінку. Вечір, перед новою, моторошною главою, був таким самим, як і інші: жовте світло; батьки з братом дивляться мультик; тиха лірична музика лунає з мого телефону, поки я розмальовую подаровану картину. І ось ми уже їдимемо потягом. Мама витирає сльози, а братик нічого не розуміє, він взагалі спить.

Добре малюкам. Вони не здогадуються, що тепер ще довго не зможуть побачити свого тата. Їм будуть снитися рожеві хмаринки. А переїзд лиш розширить їх маленький світ.

Але як же душно. Вікна не відчиняються, а люди сидять по п'ять чоловік на полиці. Шум-гам. Хтось перегукуються, вирішуючи куди краще поїхати.  Хлопчик ненароком розбив мені планшет. Тепер цей гаджет відправиться на смітник. Не треба було його класти на стіл.

І світло вночі заборонено вмикати. Навіть телефоном посвітити не можна. Ми спали по черзі. Братик лежить, а ми з мамою чергуємо коло нього і куняли сидячи.

І рука болить. Не треба було наливати окріп, коли потяг повертав. Тепер навіть під холодною водою не можу потримати, адже вбиральня завжди зайнята. Черги величезні, і ніхто не поступається. Як я тепер допоможу мамі нести усі наші речі?

А на душі неспокій. Порожнеча і тягар, бо ні з ким не попрощалася. Ні з подругами, ні з бабусею. Я навіть не змогла забрати свого песика, залишивши її татові. Тихо зникла з їх життів. А, може, це і на краще? Адже ми їдемо у нікуди.

Мама ніколи так багато не плакала. Вона взагалі не любить сльози. Сильна. Незламна. Найрідніша. Невже це був лише образ у моїй голові? Образ, що розбився на друзки.

Мамо, не плач, будь ласка. Я більше нічого не попрошу, стану нашою новою опорою, а ти відновись. Спробуй загоїти ці болючі рани і знову посміхнутися. Для мене. Для Кирила.

Час, не в рідному краю, лине швидко. Чи зовсім завмирає? Коли рік здається миттю, а день – вічністю, яка не хоче тебе відпускати. Засмоктує у вир монотонності, буденності. Коли забуваєш, як відчувати, і стаєш одним цілим зі своєю маскою. І думаєш. А якби я не пішла на той вокзал і не сіла в потяг? Якби змогла переконати маму залишитися? Довела, що у Запоріжжі нам краще, атомну станцію не підірвуть…

Було б краще? Чи я б звіддаля споглядала, як руйнуються стосунки в сім'ї? Спостеріга ще одну із багатьох драм, що завершуються крахом. Не знаю.

Вибач, мамо, задумалася. Звичайно, я сходжу за братом у садочок. Ні, мені нічого не потрібно. Так, шкільні завдання зробила. Урок гітари тільки завтра. Курси веб-дизайну відвідую. Вибач, сьогодні ввечері у мене урок англійської з дитиною. Мушу тобі допомагати, тому й займаюся репетиторством. Гроші невеликі, але вони допомагають відчувати себе незалежною.

Виявляється, це дуже важко й відповідально когось навчати. Але й іншого виходу доки не бачу. Але не хвилюйся, я зроблю все, щоб твоя хвилинна посмішка не зникала більше.

І так день за днем, місяць за місяцем. А ось вже і друге день народження минуло. Без друзів, тільки з мамою і братом. Що я загадала, мамо? Щоб ми повернулися у Запоріжжя. Щоб усе це було лише кошмарним сном. Щоб я знову могла щиро посміхнутися. Щоб нарешті зустрілася з друзями. Але до цього ще далеко.

Я не забула твої слова, тому і не скажу про своє бажання. А ще не скажу, як мені щоночі сниться пітьма, де променні світла за височенною нездоланною стіною. Тебе ж це засмутить?

І що на сам кінець, сказати? Що я вдячна Богу за те, що зараз знаходжусь у безпеці поруч з найдорожчою людиною? Чи, що досі подумки і духом у рідному краї? І єдине, що я точно знаю: все буде – Україна!