Демиденко Ася, вчитель Смілянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6

Війна. Моя історія

Мене звати Демиденко Ася Володимирівна. Я народилась 25 квітня 1986 року в маленькому шахтарському містечку Торецьк, що на сході України в Донецькій області. Торе́цьк (до 27 жовтня 1938 року — Щербинівка, в період з 1938 по 18 лютого 2016 рік  — Дзержинськ) — місто обласного значення в Україні. Засноване в 1806 році. Статус міста має з 1936 року.

Місто Торецьк розташоване за 7 км від залізничної станції Фенольна на лінії Костянтинівка—Ясинувата, за 55 км від Донецька. Видобуток вугілля. Коксохімічний, верстатний та ін. заводи, ВО «Металіст». Населення 43 371 мешканець (перепис 2001).

Торецьк-місто шахтарів,  оскільки провідну роль в його економіці відіграє саме вугільна промисловість. Місто привітних та працьовитих людей. Торецьк розвивався та ставав кращим. В кожній родині мого міста є представники шахтарської професії. І моя сім’я не виключення.

Мій дід Сазонов Василь Ільїч пропрацював забійником в шахті все своє життя. До Донецької області привіз він в далекому 1953 році і свою сім’ю з Владивостоку.

Все моє життя пов’язано з рідною Донеччиною. В 2003 році я закінчила загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 6 міста Дзержинська Донецької області зі срібною медаллю. Постійно брала участь в міських олімпіадах та різних конкурсах. В 2001 році посіла ІІ місце в міській олімпіаді з історії. Напевно, саме ця подія стала вирішальною в визначенні моїх інтересів.

Саме тоді я вперше замислилась над тим, що хочу присвятити своє життя вивченню історії і навчати інших. До того ж професія вчителя одна з найшанованіших, найпочесніших та найвідповідальніших професій. Можна сказати, що вчитель створює майбутнє країни.

Але протягом навчання в школі мені подобались і інші предмети: українська та зарубіжна література, біологія, фізика. Найбільш мене цікавили книги і влітку я перечитувала всю програмну літературу. За допомогою книг ми здобуваємо корисний досвід, вчимося на чужих помилках. А задоволення від читання улюбленого роману не зрівняється ні з чим.

Зануритися у твір з головою, співпереживати героям, хвилюватися, сумувати і радіти, читаючи книгу, можуть не всі. Та тих, хто цього навчився, чекають незабутні хвилини насолоди!

До того ж при читанні розвивається уява та креативність. Адже ми уявляємо те, про що читаємо. Уявляємо героїв, оточення, події, які з ними відбуваються. Ми ніби переносимося у той час, ті обставини, історичні події, які описуються в книзі. А читаючи про інші куточки світу, ми уявно мандруємо країнами, потрапляємо в різні місця на планеті. Та що там планети, ми можемо мандрувати просторами всесвіту!

Рішення вступати до педагогічного університету було обдуманим. Моя мама Сазонова Любов Василівна, якої, на жаль, вже зараз з нами немає, пропрацювала учителем історії у школі 37 років.

Я не помітила як пролетіли роки навчання в Харківському Національному Педагогічному університеті ім. Г.С. Сковороди. Мені дуже подобалось поринати в таємниці минулого і вивчати історію. З ІІ курсу університету я пішла працювати учителем історії в загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 10 міста Дзержинська Донецької області. Там я пропрацювала 5 років і отримала ІІ кваліфікаційну категорію і свої перші здобутки як вчителя.

Мої учні почали займати призові місця в міських олімпіадах з історії та правознавства. Двоє з них теж стали вчителями історії.

В 2008 році я закінчила ХНПУ ім. Г.С. Сковороди і отримала диплом магістра з відзнакою. Педагогічну діяльність вирішила продовжити в іншій школі. Цього ж року вступила до ХНПУ ім. Г.С. Сковороди на юридичний факультет, який закінчила в 2011 році. Здобула ще і професію юриста. В 2009 році перейшла працювати до загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 16 міста Торецьк Донецької області, в якій працюю і зараз.

Багато хто з моїх учнів полюбили історію і цікавляться нею до сих пір. Деякі стали лауреатами конкурсу-захисту робіт МАН, учасниками міжнародних конференцій та форумів, переможцями шкільних, міських та обласних олімпіад. Я вважаю це своїм найбільшим досягненням.

В 2011 році зі мною трапилась щаслива подія, яку з нетерпінням чекає кожна дівчина. Я познайомилась та вийшла заміж за Уланова Олексія, з яким прожила в шлюбі 5 років. В цьому шлюбі народився син. В 2014 році до нас несподівано прийшла війна. Українські військові почали звільняти місто о 4:30 ранку. Штаб російських окупантів був у будівлі міськради. В ході бойових дій українські військові зайняли місцевий штаб бойовиків. В результаті боїв будівля міської ради горіла.

Операція зі звільнення міста тривала вісім годин. Загиблих серед українських військових не було, четверо українських військових отримали поранення.

До кінця 21 липня українські військові взяли під контроль місто та підняли український прапор. Ще 20 липня ми відзначали 1 місяць нашому синочку в мирному квітучому місті, а 21 липня перший раз сиділи у підвалі і боялися, що звідти живими не вийдемо. Але вже після обіду все скінчилося. Зайшли українські військові.

Війна - це страшне випробування для всіх. Цього випробування моя сім’я не витримала. Чоловік втратив роботу, стабільність і все звичне життя рухнуло в один момент. В 2016 році ми розвелися. Треба було все починати спочатку, але рятувала робота. Саме вона приносила задоволення, гарний настрій і позитивні установки на життя.

В 2017 році я познайомилась з прекрасною людиною, яка мені дуже допомогла у житті. Це мій нинішній чоловік- Демиденко Олександр Сергійович. Він працює в Донецькому зональному відділі військової служби правопорядку (місто Краматорськ). З 2014 року в лавах Збройних Сил України. Зараз продовжує захищати нашу країну в своїй рідній Донеччині.

Але 8 жовтня 2021 року трапилась ще одна жахлива подія мого життя-не стало моєї мами, яка згоріла за тиждень від COVIDа. Моя сім’я дуже сплотилася тоді. Олександр мене підтримував мене як міг.

Ми вирішили одружитися і почати нову сторінку нашого сімейного життя. Я вважала, що всі негаразди і трагедії залишились далеко позаду. 20 листопада 2021 року ми одружилися з Олександром та почали будувати плани на майбутнє. Зустріли Новий 2022 рік в новій квартирі!!! Планували влітку розпочати ремонт та обов’язково поїхати на море в Юр’ївку або на Білосарайську Косу.

2021 рік ознаменувався ще однією дуже важливою подією мого життя. Я випустила 11 клас: 28 учні, з яких 4 отримали золоті медалі. Ці діти за довгі роки стали для мене рідними і ми до сих пір підтримуємо дружні відносини. Планували зустрітися влітку разом, щоб відсвяткувати першу річницю випуску.

Нашим планам не судилося реалізуватися. 24.02.2022 року почалася широкомасштабна війна. Все знову рухнуло в один момент. До того ж наше містечко знаходиться недалеко від лінії зіткнення в найгарячішій точці Сходу. Ми трималися, бо, здавалося, звикли за 8 років до постійних обстрілів. Але новий період російського вторгнення був набагато жахливіший, ніж попередній.

Після того, як в кінці березня над моїм будинком пролетіла чергова ракета, я прийняла рішення виїжджати. Треба було рятувати власне життя, бо воно найдорожче.

З перших днів великого російського вторгнення 2022 року Торецьк почав зазнавати ворожих ударів. Ракетні та артилерійські обстріли стали страшною буденністю для мешканців міста. З літа 2022 року українське місто Торецьк постійно з'являється у повідомленнях світових ЗМІ, на жаль, здебільшого це трагічні новини. Торецьк нині живе під постійними обстрілами росіян, але навіть не думає коритися ворогу. Для нащадків козаків і шахтарів це неприйнято.

Нині більшість мешканців Торецька залишили свої домівки, значна частина міста зруйнована, а просто за кілька десятків кілометрів точаться жорстокі бої – російські вогняні вали зовсім поруч. Втім, місто ніхто не збирається залишати. Мужні захисники Торецька роблять все можливо і неможливе, щоб славне місто козаків і шахтарів більше ніколи не знало, що таке окупація.

Коли я сіла обирати варіанти куди нам виїжджати, адже родичів в України у мене немає, а за кордон я їхати не хотіла, то моя сусідка вмовила їхати з нею до Сміли, бо в неї тут родичі, які запросили пожити деякий час. Я погодилась. Збиралися ми дуже швидко-за 2 дні. Дуже боялися, що перевізники нас не повезуть. Тривали постійні обстріли, які їх могли налякати. Але вранці 2 квітня була тиша і ми виїхали. Їхали в суцільну невідомість.

Сміла нас зустріла дощем (кажуть, що це добра прикмета). Поки ми їхали, я встигла роздивитися місто. Мені тут одразу сподобалось. Влітку ми трохи відпочили та адаптувалися. Я зрозуміла, що моя школа може припинити своє існування в результаті бойових дій і тому потрібно шукати роботу і житло.

На новому місці дуже важко було знайти квартиру, адже ми тут нікого не знаємо. Нам допоміг тренер сина з танців Максим Миколайович Селіванов, розмістивши оголошення про допомогу в пошуку квартири на сайті школи танців. Ми йому за це дуже вдячні.

Одна проблема була вирішена. Потрібно було тепер вирішувати іншу -шукати роботу. Ніким крім вчителя я працювати не збиралася, бо це-моє покликання. І доля направила мене в Смілянську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №6, де мене приязно зустріла директорка Чепка Леся Олексіївна. Ця людина, не знаючи мене зовсім - повірила в мене. Дуже вдячна їй за це.

В Смілі ми з сином почуваємо себе в безпеці і це найголовніше. Але постійно хочеться додому. Маю надію, що війна найближчим часом закінчиться і ми повернемось на рідну Донеччину.  Донеччина - мій рідний край і я без неї не можу. Навіть зараз мені постійно сниться мій дім, друзі, навіть сусіди. Переможемо та будемо відбудовувати ті зруйнування, які нам принесла ця жахлива війна за майже 9 років бойових дій.