Вікторія Байдала, 9-В клас, Ліцей 15

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гай Людмила Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На жаль, сьогодні ми переживаємо один з найтяжчих періодів в історії України та її народу. Повномасштабна війна, що триває вже не перший рік, змінила життя мільйонів людей. Події, які нас оточують щодня, викликають у душі кожної людини жахливий стан, що важко піддається опису словами. Люди почувають себе виснаженими не лише емоційно, а й фізично, адже ця нав'язлива тривога не дає спокою.

Кожен українець, незалежно дорослий ти чи дитина, відчув на собі вплив війни - вона торкнулась усіх, навіть того, хто фізично далеко від неї.

Місця, які раніше були сповнені життя, затягнуло темрявою та страхом. Ця зла доба охопила нашу країну, зруйнувала мрії, позбавила багатьох рідних людей, домівок і спокою. Хтось більше ніколи не зможе обійняти своїх близьких, побачити батьківську землю або повернутися додому. Комусь довелося шукати порятунок за кордоном, залишивши частинку себе в Україні. Війна залишила у кожному з нас болючий і важкий слід.

Всі люди різні, але нас об'єднує така спільна риса, як страх. Страх - це абсолютно природній стан для кожної людини, адже кожен має свої власні переживання та побоювання. Однак, із початком війни українці зіткнулися з новими, набагато більшими страхами, що стосуються не лише особистого життя, а й рідних, домівки, майбутнього.

Ризик втратити все, що дорого, став значно вищим, і це накладає відбиток на кожного з нас. Від цього страху виникає цілий спектр негативних емоцій: тривога, напруженість, роздратування, злість, розпач.

І коли людина не може впоратися з цими почуттями, вона починає відчувати потребу в допомозі та підтримці з боку інших. І дуже важливо її знайти.

На початку війни я ще не могла повністю усвідомити те, що відбувається. Весь цей хаос здавався чимось нереальним. Мабуть, це було через те, що я ще не могла зрозуміти масштаби цієї біди, і тому все здавалось далеким, як щось, що не може торкнутися мене особисто. Як то у ХХІ столітті, коли людство зробило величезні кроки в розвитку, страждати від війни?

Проте з кожним новим днем реальність ставала більш суворою. Новини були повні страшних повідомлень, паніка поступово охоплювала й мене.

І саме в цей момент я вперше відчула глибокий страх за своє майбутнє та життя, викликаний діяннями інших людей. Цей страх за своє існування, за рідних, за все, що раніше здавалося стабільним і безпечним, став невід'ємною частиною моїх думок.  

Читання новин сьогодення стало рутиною для мого життя. Саме через них і дізнавалась про  події, які були або ось-ось можуть трапитися. Але, гортаючи стрічку і читаючи заголовки про небезпеку, всередині я  ніби запускала режим очікування - найважчий для психіки стан.

Настає розуміння, що нічого і ніхто не може гарантувати безпеку. Це відчуття - як густий туман, що обертає і тягне вглиб. Для мене найстрашнішим часом доби стала ніч… Колись я обожнювала її за тишу, спокій, мрійливу атмосферу.

Тепер вона перетворилась на годину неспокою. Немає більше тієї приємної темряви - є лише напруга, очікування, небажання засинати. Спогади не дають спокою, бо знову може пролунати звук - гучний, різкий, той самий, що пронизує тіло ненавистю ворога і змушує здригатися.

Темрява стала не спокоєм, а загрозою у якій важко дихати. Після таких ночей мене рятував лише сонячний ранок і люди поруч. Іноді вони нічого особливого не казали, але сам факт, що вони поруч - давав мені сили. Я більше не одна. Перебування за кордоном стало для мене тимчасовим порятунком. Вперше за довгий час я відчула, що таке повна безпека. Там я могла засинати спокійно, з розумінням, що ніч пройде тихо, що вранці мене чекає новий день без страху. Це відчуття спокою та розслаблення - те, чого так довго були позбавленні мільйони українців. І кожен момент відчуття миру там я сприймала за подарунок долі.

Із  дня в день люди живуть у насторожі, захищаючись від небезпеки. Волонтери, військові, медики - це ті, хто зазнав найсильнішого емоційного навантаження й щодня перебувають на передовій боротьби.

Коли я порівнюю власний страх з тим, що переживають вони у самому пеклі, розумію, наскільки це мужні й хоробрі люди. Глибока повага і вдячність тим, хто тримає небо над нами.

Дякую тобі, волонтерко, дякую тобі, воїне, за те, що стоїш за кожного з нас. Тепер точно усвідомлюєш, що наш народ не здається і завжди підтримає свого ближнього. Українці допомагають один одному не тільки матеріально, а й духовно. Підтримка потрібна кожному з нас. Тому, коли тобі важко, не соромся просити про допомогу. У наш час турбота - це не слабкість, а доказ сили, і вона обов'язково знайде кожного, хто її потребує.