Лукіянова Сніжана, вчитель, Ганнопільський ліцей Тульчинської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Відлік. Набір цифр внизу екрану телевізора, цілодобові новини, я напам'ять знаю кожну з них, боюся прогавити щось важливе. Не хочу їсти, важко спати, думки прядуть одна з одної жахливі сценарії можливих подій. Найжахливіше, що кожен із цих сценаріїв - можливий.

Рік. Все найжахливіше, що можна було уявити - вже  сталося, часом дивуюся, скільки всього може вигадати людина, аби завдати болю іншій, жахливого, виснажливого і смертельного.

Новини тепер у фоновому режимі, я так само знаю їх напам'ять, але більше абстрагуюся, бо психіка доволі крихка субстанція, варто лише пропустити через себе необережно кілька подій — і  ось ти вже закінчений іпохондрик із модним тривожним розладом. Але є один нюанс, тривожність для більшості українців не  тренд, а болюча реальність. Ми можемо з посмішкою розповідати один одному про те,  як краще померти: я ось, до прикладу, не хочу задихнутися під завалами будинку, або стікати кров'ю від ударів численних уламків, я мрію померти легко. Звучить страшно? Звично.

Ми як завжди плануємо, мріємо, працюємо, розвиваємось і живемо із одним лише нюансом: кожної хвилини це може перервати вибух, ракета, дрон, а по суті звичайна людина у подобі демона, по той бік барикад, яка вирішує одного разу забрати чиєсь життя, часом цілі родини, а звідти і покоління ненароджених ними українців.

Поки кращі з нас виборюють весну, що три роки вже не настає, ми дякуємо: за день, за ніч, за ранок, за можливість розрізняти пори року, дні тижня і свята, за те, що для решти людей — буденність,  а для нас — розкіш.

Однак, для них життя теж минає, для нас вони герої, а в своєму житті — просто  люди із буденними потребами. Вони не титани, не богатирі, не кіборги, а  звичайні люди, як кожен з нас, тільки набагато сильніші. Я не розумію навіть часточки тих емоцій, які переживають сьогодні українські військові, і не знає ніхто, крім них самих.

Другий рік, а незабаром і третій, тисяча днів, довжелезних, до неможливості важких днів, але звертаєш увагу на їх кількість, лише коли стається черговий теракт про людяності, а стаються вони щодня, тому жахливість вимірюється в кількості загиблих і способах їх вбивства. А ще шкала занепокоєння західних партнерів дає зрозуміти: що більше вони стурбовані, тим менше нам треба очікувати від них рішучих дій.

Ударом іскандерами по дитячій лікарні західного пересічного громадянина уже не здивуєш.

Це горор, в якому немає сценарію, є лише ціль, сьогодні це не ти? Можеш видихнути, але ненадовго лише до наступної повітряної тривоги. Звучить сирена? Шикуйтесь на розстріл, на вас дивиться увесь світ тому постарайтеся померти красиво.