Рондіна Юлія, 
учениця І курсу ДПТНЗ «СВПУ будівництва і дизайну», м. Суми
Вчитель, що надихнув на написання есе:  Дарницька Олена Володимирівна

1000 днів війни. Мій шлях

Мій шлях почався з моторошного ранку, який мені не забути ніколи. Мама нервово шукала щось у телефоні, а батько, іноді поглядаючи в телефон матері, збирав сумку, по черзі закидаючи пакети, гаманець і якісь документи. Я тихо вийшла та запитала: "Щось трапилося?" І отримала відповідь: "Почалася війна...". Мені хотілося, щоб це виявилося жартом, але побачене у новинах змусило мене забути про спокій.

У місті – хаос: люди, як божевільні, бігають по магазинах у спробах  купити якусь їжу та ліки, а я навіть боюся подумки відпустити батьків назовні, адже чую вибухи і читаю зовсім неприємні мені новини про обстріли.                                                                                                

Я пам'ятаю безсонні ночі та повсякденну тривогу всередині, яка змусила інакше подивитися на світ. Тоді я навчалася у 7-му класі, мені було лише 13 років, але в цей час мені довелося подорослішати. Однокласники так само, як і я, були налякані, спали в підвалах, деякі відразу почали збирати речі. Та найприкрішим для мене було те, що при цьому довелося розлучитися зі своєю близькою подругою із класу, яка поїхала в іншу країну, до того ж ще й посварилася зі мною в перші дні війни. Розійшлися у думках, не змогли одна одну зрозуміти. Друзів ставало дедалі менше, людей навколо захопив страх та відчай.

Багато жителів нашого міста масово почали виїжджати, адже усім було дуже страшно, бо ми знаходимося близько до кордону з росією.

Паніка охоплювала усіх дедалі більше, через це в магазинах було багато пустих полиць, усі, хто міг, робили запаси, щоб вижити.

Моя сім’я опинилася на грані голодування. Ми вижили завдяки сусідам, віруючим людям, які поділилися з нами їжею.

Ніколи не думала, що буду цінувати такі прості речі. Пам’ятаю, як мама в моменти, коли вмикали світло, шила військовим розгрузки. А вони ділилися з нами їжею, адже на той момент можливості працювати не було.

Незважаючи на усе це, рятували моменти, в яких можна було згадати про безтурботність та легкість. У періоди відсутності світла ми збиралися всією сім'єю за столом, грали в різні настільні ігри, робили вечерю при свічках, співали пісні. Засинали всі разом, щоб зігрітися, розповідали якісь історії, допомагали один одному по дому і намагалися підтримувати.

Кожного дня було все більше моторошних моментів. Просто над нашим будинком пролітали літаки, було чутно свист ракети, а потім вибухи, від яких стигла кров.

Ми сиділи в коридорі на підлозі і мама обіймала мене, закриваючи собою. Ноги не слухалися, все тіло пробирало тремтіння, а я готова була попрощатися з життям. Від колишнього почуття безпеки не залишилося і сліду, потроху з ніг до голови огортав страх і відчай, що з’їдав мене зсередини. Тоді я навіть не уявляла, що на мене чекає далі. Скільки криків і смертей я почую та побачу. Але найприкріше було те, що росіяни, які напали на нашу землю, казали, що війна – визвольна. Вони сміялися з наших втрат, катували наших людей, погрожували та залякували.

Здавалося, що вже не залишилося нічого доброго і радісного в моєму існуванні. Однак ми стали набагато більше цінувати спільні свята, збори та чаювання з близькими людьми. 

Завдяки війні й подіям, що відбувалися в моєму житті за той період,  мені вдалося прийти до Бога. Щоразу, коли наш дім здригався від чергових вибухів, я молилася. Молилася і за військових, і за Україну, так само за народ і за моїх близьких.

Тільки через віру я зберегла своє світло.

Не знаю скільки ще триватиме ця війна, котра забрала в нас дитинство і спокій, але я вірю, що ми переможемо, вистоїмо, що наші воїни захистять нас, і знову над нашою Україною зійде мирний світанок!