Лукіянова Сніжана Миколаївна
Вчителька зарубіжної літератури
Ганнопільського ліцею Тульчинської міської ради Вінницької області

Війна. Моя історія

Сьогодні це стало занадто близько. «Безвісти зниклий»- звучить як імовірно живий, хоча всім відомо, що ні. Тепер він лише тіло, яке неможливо забрати з-під постійних обстрілів. А, може, так і краще, бо братом він мені залишається й досі, я уявляю, як незабаром він повернеться, а у голові крутиться те дурне слово - «тіло».

Як зрозуміти, що війна в твоєму домі теж, навіть без вибухів, окупації чи щоденних сирен? Втрати. Моральні і фізичні, вони не дають відчути себе у безпеці, вони змушують оговтатися в будь-який момент, і сльози, яких, наче, вже й немає, а вони безперестанно ллються.

Моя війна, як і для багатьох, розпочалася двадцять четвертого лютого, байдуже, що вісім років до цього ми знали про неї, але вперто ігнорували, жили життя, бо коли ж інакше? Час від часу збирали гроші на фронт, який за відчуттями був достатньо далеко, щоб ми почувалися «комфортно». Життя на паузі, хоч і говориться звідусюди, що треба його продовжувати, я і сама це прекрасно розумію, та мозок вперто заперечує.

Як жити звичайним життям, коли кожен ранок, обід, вечір, можливість жалітися на погані умови роботи, споглядання у вікно на дощову чи сонячну погоду і те, що сьогодні моя дитина не здригається від вибухів - всьому цьому ціна чиєсь життя, доволі абстрактне, але від того не менш цінне. Вони всі нам брати, друзі, чоловіки і тати. Вони йдуть від нас тим ефемерним «живим» коридором, що зустрічає смерть. Сучасний оксиморон.

Я пишу це сидячи у затишній кав'ярні з філіжанкою кави в руках, поряд з вікна споглядаю людей, що метушаться, спішать у справах, їм ніколи, у них несеться життя: треба сплатити, комуналку, купити нове взуття, бо старе вже геть зносилося чи затаритися продуктами на вечерю. З-поміж цих людей видніється кілька яскравих плям; люди у мультикамі і пікселі стали частиною нашого життя та чи стали ми частиною їхнього?...

Ця війна триватиме ще довго після її закінчення.

Колись я розповідатиму своїй дитині як ховалася з нею в сирому погребі (бо інших сховищ у селі не було), намагалася заспокоїти, коли було чутно вибухи і гул літаків, а як пояснити однорічному малюку, що літаки у нашому небі-то добре, значить ми під захистом? Я вчитиму її бути вдячною кожному, хто долучився до перемоги (бо вона неминуча). Розкажу про дядька, що закрив своїм тілом побратима і залишився для нас героєм, про дідуся, що з першого дня війни служив у війську і возив поранених з передової. Вони сьогодні наш щоденний біль і страх за них, а потім безмежна гордість і шана.

Моя Україна не ділиться на місця з різною інтенсивністю бойових дій, не ділиться на фортеці з глузливим підтекстом. Вона в кожній оселі, в кожному серці, що гірко плаче і щиро переживає за долю цієї частинки землі, яка вмістилася на 603 628 км2. І затишнішого куточку просто не існує.

Присвячено Кравцю Василю. Моєму, на момент написання, безвісти зниклому брату.