Вєлєва Дарина, учениця 9 класу Татарбунарського ліцею Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Климович Оксана Федорівна

Війна. Моя історія

Розкажу спочатку передісторію та і в цілому те, як розпочався цей день у мене. Якщо моя розповідь буде в деяких моментах дивною, сподіваюся на ваше розуміння. Війна для мене почалася дуже зненацька. Я до останнього не вірила, що таке може бути, тим паче у 21 столітті. У мого однокласника в цей день був день народження. Співчуваю йому. Так от, то був четвер. Наскільки я пам’ятаю, було сонячно. Я хотіла того дня прийти гарною до школи, прокинулася у хорошому настрої, увімкнула музику і почала збиратися.

Все було добре до тих пір, поки я не увімкнула свій телефон. Там я побачила таке повідомлення від класної керівнички: «Діточки, сьогодні ми до школи не йдемо через запроваджений у нашій країні воєнний стан». Скажу чесно, тоді я ще не зовсім розуміла що це і наскільки це серйозно.

Я розбудила батьків, тому що прокинулася раніше за них. Мама одразу увімкнула телевізора, сказала: «Даринко, почалася війна». На той момент я дуже злякалася. Тато мій побіг на роботу, тому що їх усіх викликали. Мама з сусідкою побігли на закупку продуктів, бо тоді ще ніхто не знав, я це все буде. А я залишилася сидіти з маленьким сусідчиним синочком. Це все відбувалося близько 9 ранку.

Трохи пізніше, близько одинадцятої, в нашій групу однокласників (без вчителя) діти почали надсилати різні новини, інформацію, яка ще більше навіювала жах на мене.

У нашому класі є доволі позитивний однокласник, який постійно намагався розрідити обстановку. До речі, у нього це дуже класно виходило. Він проводив нам майстер-класи щодо приготування дуже смачної картопельки. Наступні кілька днів пройшли для мене, як в тумані.

В нашому місті вперше пролунали сирена. Ми з мамою були дуже налякані і швидко збиралися в бомбосховище, а мій тато ходив по квартирі і скаржився, що не встиг повечеряти через тривогу. Ну, загалом, стандарт.

Шостого березня у мене день народження. Зазвичай я святкую цей день зі своєю сім’єю і друзями, але, на жаль, через тогочасні обставини я не змогла цього зробити. В середині березня у нас відновилося навчання в школі. Ми навчалися  дистанційно, але то було дуже важко для всіх. Постійні тривоги та просто невідомість вибивали з колії. Отак минула весна.

Влітку в нашому місті все було більш-менш спокійно. Всі потроху почали звикати до життя в умовах війни.

Ми намагалися не втрачати надії, гуляли та раділи кожному прожитому дню. В середині серпня нам навіть вдалося зібратися всім класом на невеличкий пікнік. Цей день, я впевнена, запам’ятається нам усім надовго.

Потім школа, дистанційка – і все по колу. А згодом почалося «найцікавіше» - блекаути. В цей період, взимку, ми по кілька днів поспіль жили без світла, без опалення. Це було щось жахливе. Було дуже холодно. Вночі ми вкривалися кількома ковдрами, і було навіть таке, що спали одягненими. Отака от була «файна» зима.

Весною вже, дякуючи Богу, відключення припинилися. Літом взагалі, порівняно з зимою, було все добре. Ракетних атак стало менше, і це дуже тішило. Зараз осінь, жовтень. У нашій місцевості відносно спокійно. Навчаємось, до речі, очно.

Інколи тривоги все ж таки порушують наш спокій, але ми вже звикли, як би це дивно не звучало. Ходять чутки, що з листопада-грудня знову почнуться відключення, але сподіваємось, що це лише чутки.

Отакою вийшла моя історія. Щиро вірю, що колись матиму можливість дописати її продовження, фіналом якого буде наша пермога!