Вєлєва Дарина, 10 клас, Татарбунарський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Виходець Людмила Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Досить часто мені доводиться чути вислів: «Книга має зацікавити з першого рядка». Моє есе важко назвати книгою, але зацікавити того, кому випаде доля це читати, я вважаю своїм обов'язком. Давайте перенесемось у Ваше дитинство. Чи любили Ви математику? Я, наприклад, ні. Чи могли б Ви колись мріяти написати контрольну роботу з цього предмету? Я мріяла, але подія, яка змусила мене так цього хотіти - не надто хороша, а якщо точніше: жахлива...

Повномаштабне вторгнення, початок якого 24 лютого 2022 року, стало для мене справжнім шоком.

Я ніколи не могла й подумати, що подібне є можливим в XXI столітті. Для більшості людей України все почалося з вибухів на світанку... Нас, на щастя, це оминуло, і дізналась моя сім'я про це на кілька годин пізніше. Першою була я. Я глянула в телефон, на екрані якого було повідомлення, написане класним керівником великими літерами: «Діточки, сьогодні до школи не йдемо — в країні оголошено воєнний стан».

Я спочатку не зрозуміла сенсу даного повідомлення, але, розбудивши батьків, — зрозуміла... і все, і далі, як в тумані...

Почалася метушня: тато поспішав на роботу, де їх всіх терміново збирали, а мама побігла до магазину, щоб встигнути купити їжу, котра має довгий строк придатності. Я ж залишилася сама вдома. Навіть передати словами важко, як мені було страшно. Я на той момент ще не розуміла, що таке війна. Я сиділа та плакала в своїй кімнаті. Був страх, що я та мої рідні можуть загинути. Я ще була не надто доросла, але розуміла, що прожила ще надто мало, зробила для цього світу надто мало! Далі - перша тривога. Емоції в той вечір не передати. Я не розуміла, що це і як це. Я вже уявляла, як в моє улюблене містечко, де я росла, формувалася як особистість, вдихала аромат моїй улюблених кульбабок, входять російські військові та літають бомби...

Далі, з часом, стало трохи легше: люди стали звикати до подібних умов життя - і це найстрашніше. Відчуваєш жах від усвідомлення того, що подібні умови життя вже стали звичними...

Першим ударом по моєму серденьку був від'їзд моєї хрещеної, по сумісництву - сусідки, яка буквально є частинкою мого серця, в іншу країну. Не всі зможуть зрозуміти мої переживання з цього приводу, тому що не знають, наскільки хорошою людиною вона є і яким щасливим зробила моє дитинство. Безумовно, мої батьки зробили для мене не менше, але то є і так зрозумілим. Зараз мені хочеться розповісти саме про неї. Вона, не побоюсь цього слова, — найкраща.

Тому було досить важко прийняти той факт, що людина, яку ти бачила щодня, яка завжди вітала тебе посмішкою, опинилася так далеко..

Тільки всі оговтались від та почали приходити до тями, як надійшла звістка від моєї подружки, з якою ми дружили ще з садочку: її тато - військовий, зник безвісти. Це був новий удар! Цей чоловік був неймовірно хорошою та світлою людиною. В цілому світі не вистачить слів, щоб описати мої емоції та стан на той момент. Пройшло, до речі, вже більше року, як він вважається безвісти зниклим, і надія на те, що він живий і знаходиться в полоні, з кожним днем згасає...

Зараз вже настільки всі звикли, що йде війна (уже третій рік) що й перестали ходити до укриття під час повітряної тривоги. Я вважаю це не дуже правильним, але вже як є...

Якщо ж говорити про позитивні боки війни, а вони на подив є: люди згуртувалися, стали однією сім'єю. Для мене особисто є важливим — більшість людей нарешті почали говорити рідною українською мовою, лунають пісні нашою мовою і українська культура стала активно популяризуватися по всьому світу. Багато людей почали займатися волонтерською діяльністю, влаштовувати благодійні акції. Я також беру участь: влаштовую благодійні ярмарки у рідному ліцеї, доєднуюсь до зборів коштів для військових, виготовляла власноруч листівки, амулети-обереги для наших захисників та захисниць.  

Про українців тепер знає весь світ. Хоча причина є неймовірно печальною, знову ж таки...

Тепер хочу повернутись до того, з чого і розпочинала свою розповідь. Я почала говорити щось про контрольну з математики, яка, здавалося б, не має жодного відношення до теми есе. Але все набагато глибше, ніж здається. Я не впевнена, чи вдасться мені зараз усе згадати та донести правильно свою думку, але я буду дуже намагатись. 24 лютого 2022 року, четвер. За планом у нас контрольна робота з математики. Ще за день до я й подумати не могла, що буду в прямому сенсі - мріяти про даний вид роботи. Ця контрольна з математики символізує для мене оту частинку мирного життя. До речі, ми написали цю роботу. Ще й того самого дня — 24 лютого 2022 року, в четвер. На той момент жоден учень та і навіть батьки не розуміли вчинок нашої вчительки.

Усі казали щось на кшталт: «Яка може бути контрольна, коли в країні війна?». Тільки з часом всі зрозуміли, що сенс був зовсім не в написанні контрольної роботи, вчителька всього лише хотіла відволікти нас, дітей, від всього того жаху, що відбувався навкруги.

Така ось історія моїх 1000 днів війни. Можливо, неідеальна, але моя, що є найголовнішим.