Мені 58 років. Чоловіку 73 роки, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, інвалід другої групи. Як почалася війна, ми виїхали в Одесу. Тепер, в основному, більше в Слов'янську буваємо. Їздимо туди, поїзд поки ходить. Там бережемо квартиру про всякий випадок. Бог милував, гуманітарку ми отримуємо, нам пенсії вистачає. Все добре у нас в цьому плані. Вистачає їжі.

Шокувало, як почалася війна. Страшно було, я плакала три місяці. Нам дочка купила квитки в Одесі, коли ще поїзд ходив. Ми сіли в Слов'янську і приїхали до неї. 

Трошки з нею пожили і найняли окрему квартиру. Тепер туди навідуємся, платим за неї. Більше тут буваємо. Син поїхав у гості і залишився за кордоном. Племінник служив, зараз на реабілітації. Брат поїхав зі Святогірська.

Бачу своє майбутнє тут, у Слов’янську, в своїй квартирі. Щоб не стріляли по нас, була скоріша перемога наша. Щоб Бог давав здоров'я.