Коружинець Олеся, учениця 11 класу
Здолбунівського ліцею №3
Вчитель, що надихнув на написання есе: Садовська Валентина Василівна

Війна. Моя історія

Чому осінь не яснолиста? Чому багато дощу? Чому плаче небо?…

Я люблю осінь. Восени у мене день народження. Чекаю своєї сімнадцятої осені і вірю в нашу перемогу.

А починався 2022 рік так незвично, по-новому, по-дорослому. За кілька днів до війни у моєму життя сталася подія: у Малій академії наук я успішно захистила роботу з історії рідного краю про визвольну боротьбу українців у бою під Гурбами. Історичні джерела, спогади очевидців, документи того часу оживили повстанців… А думки мимоволі летіли далеко, ще у прадавні часи до козацької вольниці, до хоробрих русичів. Усі вони не терпіли гніту і насильства чужинців, боролися за волю, правду та свою історію. Тоді міркувала: «Чому саме нам потрібно нести такий тягар і воювати з цією нечестю за своє існування?» Це були мої останні мирні дні…

Того похмурого зимового ранку прокинулась, від найгіршої новини, яку могла б почути у своєму житті: «Повномасштабне вторгнення росії». У цю мить не відчувала абсолютно нічого, окрім холодної та моторошної пустоти. День пройшов у повному небутті… Останні зустрічі з друзями, сльози, обійми, відчай, думки, що ми можемо взагалі більше не зустрітися…

Минали безсонні ночі, тривожні дні, онлайн уроки, бомбосховище. Географію вчили за повідомленнями – Охтирка, Бровари, Ірпінь, Буча, Ізюм, Маріуполь… І приходило розуміння: потрібно щось робити. Війна… У кожного свій фронт: навчання не закидати. Ми переможемо! Україні потрібні освічені люди для відбудови, для майбутнього. А що я можу зробити зараз?

Мій другий фронт почався з волонтерства: пішла плести сітки до школи. Вирізаючи стрічки, пригадала, як у початкових класах робила таку ж роботу своїми маленькими ручками, і на душі стало лячно: «Скільки доведеться нам терпіти лютого ворога і чекати?»... Щодня ходила, робила одну і ту ж роботу, та втоми не відчувала, бо розуміла, що навіть без моєї «маленької» допомоги, ми не будемо мати великого результату- перемоги!

У школу зносили речі для переселенців, і мені доручили роздавати допомогу людям, які втратили частково або повністю свою домівку, місце спокою та щастя. Я зустріла багато людей, і в кожного з них були надзвичайно різні, але одинаково трагічні історії. Щоразу, коли я чула їх, та бачила зажуру на обличчях дорослих і дітей, тугу за домівкою, моя душа плакала, і на очі наверталися сльози. Їхні обійми та подяки, були найціннішими, що я відчувала. Тоді сили мої міцніли і я вірила: наш народ нескорений, він буде стояти та вистоїть - не маю в цьому сумнівів! Так завершилось моє воєнне літо.

Життя рухалось, час повільно наближався до осені. Ось і перший дзвоник без дзвінка. Зустріч із вчителями та однокласниками. Але не у стінах школи. Це був перший рік, коли нам не задали написати твір «Моє літо». Ця розповідь була б сумною та скорботною. Не залишилося жодної української родини, де батько, син, брат не став на захист Батьківщини. Хтось повернувся, а хтось залишився у наших серцях вічним воїном і героєм. І тепер служить своїй Україні в «небесному війську».

Ми навколішки прощаємося з героями, але не прощаємо ворогів і ніколи не станемо перед ними на коліна! Болісно розлучаємося з тими, хто віддав найцінніше - власне життя за мирне небо над нашими головами. І проклинаємо тих, хто забрав у нас дитинство і юність. Війна триває, триває мій фронт: навчання, волонтерство і наука.

Я не знаю, якою буде тема мого наукового дослідження у Малій академії, але це обов'язково будуть спогади і розповіді про людей, які сьогодні зробили усе для того, щоб Україна була. А їхні імена навіки впишуть в історію незламної, навіки вільної Батьківщини!