Вікулова Вероніка, 2 курс, Економіко-правовий фаховий коледж Київського кооперативного інституту бізнесу і права

Вчитель, що надихнув на написання есе - Найда Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів просто абстрактна цифра. Це тисяча днів, наповнених страхом, болем і водночас надією. Для мене війна почалася в рідному Києві, місті, яке я завжди вважала своїм домом, місцем сили. Життя йшло своїм звичним шляхом, з повсякденними турботами, планами на майбутнє, мріями, які здавалися цілком досяжними.

Але в одну мить усе змінилося.

Коли я прокинулася від звуків вибухів і сирен повітряної тривоги, не могла повірити, що це реальність, адже війна, здавалася такою далекою від нашого мирного життя. Київ, мій улюблений Київ, раптом став зоною бойових дій.

Ті місця, де я зростала, де гуляла з друзями, стали полем битви.

Складно було усвідомити, що кожен новий вибух - це реальна загроза життю. Усі навколо перебували у стані постійного стресу, страху й невпевненості. Люди в паніці намагалися зрозуміти, що робити далі, куди їхати, як рятуватися.

Ті, хто не міг виїхати, залишалися вдома, слухаючи новини й постійно шукаючи безпечне місце для себе та своїх близьких.

Я зрозуміла, що залишатися в Києві небезпечно, тому прийняла важке рішення залишити рідне місто. Це було нелегко, адже за плечима залишалося все моє минуле: родина, друзі, знайомі вулиці. Мій шлях почався з Києва й проліг через Польщу та Німеччину до Брюсселя. Це було нелегке рішення, але я знала, що так буде безпечніше.

Кожен етап цієї подорожі супроводжувався страхом і невизначеністю. Виїхати з Києва означало не просто фізичний рух, але й величезний емоційний злам.

Польща стала першою зупинкою на моєму шляху до безпеки. Її кордон став для мене першим бар'єром, який я перетнула, намагаючись залишити позаду хаос війни. Польський народ вразив мене своєю підтримкою та щирістю. Люди, які навіть не знали мене особисто, надавали допомогу, їжу, житло.

Усе це допомагало мені відчути, що я не одна в цій трагедії. Але серце не могло заспокоїтися - воно залишилося в Україні, у рідному Києві.

Далі моя дорога пролягла через Німеччину. Тут ми зупинилися на кілька днів, намагаючись зрозуміти, що робити далі, куди рухатися. Німці також прийняли нас з розумінням і підтримкою. Хоча кожен новий день приносив нові виклики, я відчувала себе частиною великої спільноти людей, які намагаються допомогти тим, хто постраждав від війни.

Проте в моїй душі все ще панував неспокій, і я не могла повністю прийняти той факт, що війна настільки близько.

Брюссель став для мене тимчасовим домом, але навіть тут важко було відчувати себе в безпеці. Адаптація в новому місті вимагала часу й сил. Незнайома мова, нові люди, інша культура - усе це спершу лякало. Втім, завдяки підтримці волонтерів і місцевих мешканців я змогла знайти в собі сили адаптуватися й навіть долучитися до допомоги іншим українцям.

Волонтерська робота стала моїм способом зберегти зв'язок із домом і відчувати себе корисною в ці важкі часи.

Ці 1000 днів навчили мене багато чого. Я зрозуміла, що справжня сила - це здатність залишатися стійкою, навіть коли навколо панує хаос. Я також почала цінувати кожну дрібницю в житті: сонце, яке сходить на небі, можливість говорити з рідними по телефону, простий ранок у новому місті. Брюссель став для мене символом нового початку, але серце завжди належить Києву.

Я часто думаю про своє рідне місто й уявляю, як він змінюється в цей важкий час.

Київ - це не просто столиця, це символ стійкості та боротьби. Українці - це народ, який не здається, і кожен із нас робить свій внесок у перемогу, навіть якщо ми знаходимося за тисячі кілометрів від дому.

 Кожен день боротьби наближає нас до перемоги, і я знаю, що цей час обов'язково настане.

Я обов’язково повернуся додому. В сильну, вільну та квітучу Україну. Відновимо нашу країну, збудуємо нове майбутнє, в якому будуть мир і процвітання.

Ці 1000 днів війни змінили мене назавжди, але вони також дали мені віру в те, що ми здатні подолати все.