Балабан Анастасія, 10 клас, Новоолександрівський ліцей Новоолександрівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Третяк Ліна Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна увірвалася в моє село на початку березня 2022 році. Тоді вперше побачили ворогів зі зброєю на рідній вулиці, у власному будинку під час обшуків, бо до цього не вірилося, що в новинах говорили правду; а ракети над головою 24 лютого – то страшний сон.

Важким каменем лягли на душу 1000 днів війни.

Окупація… Це жахливе слово випливало зі страху за бабусю, що виховує мене, із вибухів, що лунали навколо, з обшуків осель, з мови, наче знайомої, але такої ворожої, в’їдливої і образливої.

Кожен ранок починався однаково: погляд у бік площі, де «теліпався» триколор, небажання чути новини з російських телеканалів, тривога за рідних і близьких. До цього страшного часу ми, підлітки, ніколи не задумувалися над такими речами: відсутність хліба і борошна, цукерок і печива, цукру і солі.

Наше життя наскільки було стабільним і прогнозованим, ми вірили в щасливе майбуття і не бачили на своєму шляху перешкод.

А тут – війна…І земля тікає з-під ніг. Що далі? Якою тікати дорогою? Хто йтиме з тобою? Чи скоро все це скінчиться? Мільйони запитань – і  так мало відповідей. Сім страшних місяців окупації, та надія на визволення ніколи не залишала моєї свідомості. Усі втомилися, виснажили свої душі, але активно підтримували вогник упевненості, що скоро в село прийдуть наші воїни.

Тоді нас рятували єдність і взаємодопомога. Згадую, коли з інших сіл  привезли дітей і поселили у дитячий садок, ми з бабусею носили для малечі одяг, продукти харчування, іграшки.

І ось третього жовтня довгоочікувані картини: майорить жовто – блакитний прапор, лунає гучно: «Слава Україні!», а у відповідь: « Героям Слава!». Це те, за що варто було страждати й терпіти приниження. Щастя не мало меж, але підступний ворог тільки розпочав свої дії, і лівий берег Херсонщини став осередком пекла, бо звідти летить на наші голови смертоносне начиння.

Ми з бабусею змушені виїхати з рідної домівки, бо терпіння більше не було… Навчилися за короткий час розрізняти «вихід» і «приліт», звук гарматного снаряду і «самоходу», «дрону» і «кабу».

Це просто жахіття, які приніс на нашу землю « руський мір»: зруйновано школу і дитячий садок, оселі земляків, забрано найцінніше – життя людей. Не омивають мою Новоолександрівку води Каховського водосховища, не прилітають до сільського ставка лелеки, не лунає дитячий сміх у дворах. Йде війна.

До лав ЗСУ пішов і мій татусь, і моя сестричка. Тепер у думках одна потреба – здобувати перемогу, щоб на нашу землю прийшов мир. Знаю, що це не просто. Але ми навчилися бути сильними, витривалими, чутливими до чужого болю.

І як би не старалися орки зруйнувати в нашій свідомості Україну, ми зможемо їм протистояти. Будемо йти шляхом правди, бо з нами Бог, усе нам під силу: здолаємо труднощі, відбудуємо державу, сміливо підемо в майбутнє -  українське, світле, щасливе…