Мені 34 роки. До війни ми з чоловіком вирощували полуницю в теплицях у Васильківському районі. Але прийшлося все кинути від того, що нас «асвабаділі». Все залишилось там: дім, сім’я, бізнес - все, що було напрацьовано впродовж десяти років.

Перший день війни ще був незрозумілий, тому що ми не знали, що робити, куди бігти, куди йти і взагалі, не вірили, що це сталося. Але продовжували працювати, вирощувати рослини, ще були там.

Потім ми виїхали, бо неможливо там було знаходитися. Чоловіка рашисти допитували, вивозили-завозили, часто приїжджали додому, обшуки проводили. 

Евакуація була більш-менш спокійна. Виїжджали ми разом з евакуаційною колоною. Вдома залишився батько чоловіка - дивиться за будинком. Їхній будинок ще цілий. Він там живе і дивиться за тваринами, за домом.

Багато моментів, які шокували: що це все почалося, що на нас так напали, що ракети постійно вибухають так, що спати неможливо. Стрес я долала за допомогою антидепресантів. 

Ми віримо і чекаємо на перемогу. Віримо, що нас звільнять на окупованій території, працюємо і надалі, намагаємося працювати в Україні.