Вишнякова Анастасія, 10 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 54 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 рок. Я прокинулася у шостій ранку від телефонного дзвінка . Мені телефонувала подруга. Я взяла слухавку. Почувши її схвильований голос, я одразу зрозуміла, що щось трапилося. Заспаним голосом я спитала: « Що відбувається? » Вона трішки здивовано запитала, чи не чула я вибухів.

Тут вже здивувалася я: « Яких ще вибухів? Ні, я нічого не чула». Не витримавши, Соня повідомила мені, що почалася війна. Чесно кажучи, я спочатку навіть не повірила.

Поклавши слухавку, я запитала матусю: « Чи це правда, що війна почалася? »  « На жаль, так », - відповіла вона. Я одразу спитала: « А до школи йти треба?» Відтоді моє життя змінилося...

Гадаю, що той день змінив життя усіх українців.

Йшов другий день з початку повномасштабного вторгнення росії на територію України. Багато моїх друзів та знайомих виїхали за кордон. Хоча моя родина нікуди не збиралася їхати, я про всяк випадок зібрала «тривожну валізку». На вулиці було чути гучну повітряну тривогу і постійні вибухи. Швидко узявши із собою деякі речі, ми сховалися у погріб. Там було темно і прохолодно. На полиці з консервацією ми поставили свічку, щоб хоч якось освітити простір навколо нас.

А ще там взагалі не було зв’язку, що стало для мене великою проблемою. Сидячи під ковдрою поряд із склянкою варення, я чула, як поблизу пролітав літак, видаючи страшні звуки...

Я ніколи навіть не уявляла, що побачу величезні черги біля магазинів. Через нестачу продуктів харчування люди з самого ранку займали місця у чергах біля магазинів. Черги були настільки великими, що людям доводилося писати їх номер на долонях .

Пам’ятаю, одного разу, коли ми очікували гуманітарну допомогу, десь зовсім близько щось пролетіло, після чого було чути гучний вибух.

Десь через два тижні...День був напрочуд тихим.  Пізно ввечері, сидячи у себе в кімнаті, я вже нічого не чекала  принаймні того вечора. Раптом я почула гучний звук. Він відрізнявся від тих, що я чула раніше. Все сталося занадто швидко! Я нічого не встигла зрозуміти... Пам’ятаю лише, як схопила телефон і впала на підлогу.

Падаючи, я вдарилася головою об стілець. Було, звісно, боляче, але тоді мої думки займало зовсім інше. Наче все життя промайнуло перед очима.

Все сталося за секунди, але мені здавалося, що минуло принаймні декілька хвилин. Далі пам'ятаю лише дзвін  розбитого скла, яке падало десь неподалік мене. Зі стелі посипалася штукатурка. Я підхопилася і сховалась у кутку кімнати. Далі все як в тумані.

Пам’ятаю чиїсь крики: « Швидку! Швидку!» Потім ще декілька гучних вибухів, знов дзвін скла...

Вранці, коли все припинилося, я дізналася, що ракета влучила в будівлю поряд з нашим будинком. В нас майже повністю не було вікон, вилетіли вхідні двері, світла теж не було.

Той день я запам’ятаю назавжди.

Коли ситуація у місті хоч якось стабілізувалася, в мене відновилося навчання. З метою безпеки всі діти стали навчатися в онлайн форматі. Але це не завадило мені брати активну участь в житті школи. Будучи президентом школи і членом спілки лідерів самоврядування Новобаварського району, ми з моїми товаришами залучали молодь до активної участі в різноманітних акціях, спрямованих на підтримку Збройних Сил України.

Я власноруч виробляла поробки і листівки для військових. Також долучалася до всіляких акцій і ярмарок, кошти з яких йшли на підтримку ЗСУ. У вільний час допомогала  своїй знайомій плести маскувальні сітки .

Війна згуртувала нас всіх. Якою б страшною вона не була, головне, що ми разом, мужні і незламні! Ми – українці!