Мені 23 роки. Я студентка Харківського національного університету мистецтв. В перший день війни  було дуже складно. Я була в Харкові, в гуртожитку своєму. Були вибухи. Ми з моїм хлопцем бігли пішки по трасі додому, в сторону Запоріжжя. На той день у Запоріжжі було більш безпечно, ніж у Харкові. Нас забрали батьки майже на половині шляху до Запоріжжя. 

Коли ми були там, всього було недостатньо. Ми були в бомбосховищі, ховалися від обстрілів. 

Перший час було складно, дуже дивно, не зрозуміло. Ми звикали до цього. Коли обидва мої брати пішли воювати, батько отримав інсульт і помер через це. Оце найскладніше. Я тримаюся.

Колись я планувала своє майбутнє, але нічого з того не вийшло. Тому я живу сьогоднішнім днем і нічого не планую. Сподіваюсь, буде перемога, мої брати будуть вдома, всі будуть здорові та щасливі.