Вероніка Вікулова, 2 курс, Економіко-правовий фаховий коледж Київського кооперативного інституту бізнесу і права

Вчитель, що надихнув на написання есе — Найда Інна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року моє життя розділилося на "до" та "після". Мені було п’ятнадцять, коли ми з мамою змушені були покинути рідний Київ. Це не було продуманим рішенням — лише інстинктивне прагнення вижити. Ми взяли найнеобхідніше: документи, трохи одягу, аптечку та їжу на декілька днів. Усе інше — дім, друзі, школа, улюблені місця, тато, два брати й наші собаки — залишилося позаду. Попереду — невідомість, тривога та страх, який неможливо було приборкати.

Перші дні були схожі на марафон виживання. Ми ночували в підвалах під час сирен, добиралися пішки та попутним транспортом до кордону, спали на вокзалах і в переповнених автобусах, де кожен мав ту саму втому й розгубленість, як і ми.

Найважчим було не фізичне виснаження, а відчуття абсолютної втрати опори. У моїй голові раз за разом звучало одне запитання: чи правильно ми вчинили, залишивши все? Чи мали ми право залишити тата, братів і наших собак? Але відповіді не було.

Коли ми перетнули кордон із Польщею, нас зустріли волонтери. Це були звичайні люди — жінки, студенти, пенсіонери. Вони пропонували теплий одяг, гарячу їжу, ковдри, ліки й навіть дитячі іграшки.

Вони нічого не були нам винні. В їхніх очах я не побачила жалю, який міг би принижувати.

Саме тоді я вперше відчула, що навіть у натовпі розгублених біженців у серці незнайомої людини може знайтися місце для доброти. Це був мій перший досвід справжньої підтримки. І він мене змінив.

Ми вирушили до Бельгії, де в нас були знайомі. Саме там доля звела нас із бельгійською родиною, яка стала нашим порятунком. Вони з самого початку взяли нас під свою опіку. Вони допомогли знайти житло, продукти, лікарів і стали нашою моральною підтримкою. Щотижня запрошували нас на вечері, спілкувалися з мамою, допомагаючи їй справлятися з труднощами й відкриваючи нас для нового життя. Завдяки їм я змогла піти до місцевої школи й познайомитися з новими людьми, хоча це було нелегко емоційно. Ці люди не тільки дали нам дах над головою — вони стали частиною нашої сім’ї.

У моєму серці назавжди залишаться слова господині дому: Якби війна сталася у нас, я впевнена — ви також допомогли б нам.

Поки мама влаштовувала наше нове життя — займалася документами, шукала роботу й стабільність, — я теж не залишалася осторонь.

Моя англійська та трохи французької стали своєрідним містком між українцями-біженцями та бельгійською системою. Я перекладала документи, допомагала записуватися до лікарів, орієнтуватися у транспорті й подавати заявки на допомогу.

І вперше зрозуміла — знання це не лише оцінки, а реальний інструмент допомоги. Мої мовні навички приносили іншим спокій. А для мене це стало щастям: відчувати себе корисною й розуміти, що своїми діями я можу хоча б трохи полегшити чийсь страх.

Війна забрала в нас багато: відчуття безпеки, звичний світ, близьких і мрії. Але вона також відкрила наші сили й нагадала про велич людської доброти. Вона дала світу зрозуміти: допомога — це не слабкість, а велика сила. І ця сила є кожному з нас.

Інколи вона проявляється у великому вчинку, а інколи — у теплій чашці чаю, яку хтось приніс втомленій людині.

Наша історія ще не завершилась. Ми досі в дорозі, досі в пошуку, досі адаптуємось. Але тепер у нас є те, чого не було на початку — віра в себе, у світ і в людей. Як сказав Ерих Марія Ремарк:

«У темні часи добре видно світлих людей».

У темні, важкі часи світлі люди — це надія. Вони не завжди голосні, не завжди помітні. Але вони поруч.