Батовська Амелія, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №17 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурковець Світлана Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україна... Країна смутку і краси... Це країна, котра найбільше прагнула волі і найменше мала її. Україна — це держава, яка протягом усієї своєї історії боролася. Боролася за волю, за щастя, за незалежність.

Хто б міг подумати, що у третьому тисячолітті, в час, коли люди повинні домовлятися дипломатичним шляхом, ворог прийде на нашу землю.

Війна... 1000 днів страху, страждань, смерті. Коли перед очима кадри з новин, фото поранених та загиблих героїв, ми краще розуміємо ці слова.

Сьогодні твориться історія, учасниками якої є і ми. Кожна людина, кожна родина були змушені прийняти рішення.

Ми з мамою, як і багато харків'ян, покинули рідну домівку, вирушили спочатку до Львова, а потім до Англії. Важко звикати до життя у новому середовищі. Як жити? Я думаю, що жоден харків'янин не пасує перед жорстоким викликом війни.

Моя матуся, Олена Миколаївна, - професор, диригент хору в Університеті мистецтв нашого міста Харкова. Вона з групою жінок-ентузіастів організувала в місті Вінчестер хор “Калина” для українських жінок і дітей, які знайшли притулок під час війни в Англії.

Учасниць хору об'єднало бажання розповісти свою історію через пісню, виплакати свій біль, знайти сили для подальшого життя. Я теж співала у хорі з іншими дітьми. Поступово ми стали  великою творчою родиною. У репертуарі  були і народні українські пісні, і авторські і, звичайно, Гімн України. 

А перша пісня, яку ми розучили,- “Ой, у лузі червона калина”.

Спільно з фольклорним музичним клубом м.Вінчестер були проведені благодійні концерти на підтримку України, про які писала місцева газета. Ніколи не забуду почуття гордості за нашу Україну, коли зал аплодував стоячи, люди підходили, дякували, фотографувалися з нами. Кошти з благодійних концертів перераховувались на підтримку ЗСУ.

Так ми допомагали наближати Перемогу. І все ж таки, перебуваючи за кордоном, я зрозуміла, що краще моєї Батьківщини  немає в світі.

Ще кілька років тому ми не особливо звертали увагу на слова “Слава Україні — Героям Слава”, а тепер ці слова набули нового змісту. Ми зараз розуміємо, кому ці слова адресовані, і ні в кого немає сумніву, що це герої — хлопці, що захищають нашу країну, лікарі, які повертають поранених з того світу, волонтери, працівники ДСНС.

Сумно від того, що білими лебедями у небеса відлітають найкращі.

Серед багатьох воїнів-героїв є і випусники нашого ліцею. Дивлюсь на їх фотографії.  Юнаки щиро усміхаються, хоча очі втомлені і сумні. Іноді мій розум  не хоче сприймати інформацію, що вони загинули.

Ні, це не сон, і хлопці у військовій формі — наші випускники: Філоненко Дмитро Андрійович, Затула Богдан Анатолійович.

Я звертаюсь до них у думках: “Дякую тобі, український солдате, за те, що ти, прагнучи захистити всіх нас, підставив своє тіло під смертельні кулі. Дуже хочу подякувати твоїй мамі, яка виховала славного сина України.”

Впевнена, що після Перемоги в школі будуть  встановлені пам'ятні меморіальні дошки, присвячені двом друзям, двом героям.

“Воїни світла, воїни добра” - це наші батьки, брати, знайомі і незнайомі, які пішли захищати Україну у годину смутку і печалі.. Серед них і мій брат — Батовський Максим Артурович. Коли ми приїхали до Львова, Максим добровільно пішов до військкомату,  потім був направлений у бойовий підрозділ, де служить і зараз.

Він заступник командира батареї.                                         

На моєму робочому столі фотографія Максима. Він теж закінив наш ліцей. Особисто для мене і для моєї сім'ї — він герой. Мені запам'яталася порада Максима вивчати історію свого народу, щоб розуміти те, що відбувається сьогодні і не повторювати помилок минулого.

Я молюсь за тебе, мій любий брате, щоб ти повернувся додому живим та неушкодженим.

Зараз я живу в місті Харкові, навчаюся у підземній метрошколі . Наше місто майже кожного дня потерпає від обстрілів російських агресорів. Але дух харків'ян бойовий, ворогу нас не залякати.

У мирне небо над Україною вірять сивочолі бабусі і дідусі, дорослі. Про мирне небо мріємо ми — діти.

Росія повинна відповісти перед людством і Божим судом за тисячі скалічених доль, за смерті і каліцтва молодих людей, які, можливо, не встигли покохати, народити дітей, стати щасливими. Я твердо вірю: Україна є, була і буде! І ті, хто думає інакше, хто завдає шкоди  нашій землі, нашім людям, нашій єдності — вороги, які згинуть, “як роса на сонці”.

Ми все витримаємо, і Україна обов'язково переможе, а ми зможемо знову радіти життю і насолоджуватись ним у моєму рідному Харкові.

 І як стверджував геніальний син України Тарас Шевченко:

          Смійся, лютий враже!

          Та не дуже, бо все гине, -

          Слава не поляже;

         Не поляже, а розкаже,

         Що діялось в світі,

         Чия правда, чия кривда

         І чиї ми діти.

         Наша дума, наша пісня

         Не вмре, не загине.

         От де, люди, наша слава,

         Слава України!