Ми жили в селі під Маріуполем із чоловіком, донькою і внуками. Працювали, купили собі квартиру. Все було добре, була робота. Мені 57. 

Як почалася війна, нас майже відразу окупували. На початку березня в селі вже були російські війська, йшли колони. Довелося нам побути в окупації до червня, тому що в Маріуполь було важко пробратися, а в мене там стара мати була. Ми не знали, що з рідними, як вони, а без них просто не могли поїхати. 

У нас у селі не бомбили, але Маріуполь зовсім недалеко, і ми все чули. Літаки практично над головою летіли. 

Дочка працювала в школі, і фактично після того, як росіяни зайшли, вона звільнилася. Ми не хотіли працювати на окупантів, тому я також пішла з роботи. Виживали, як могли.

У нас не було ні світла, нічого. З нами були діти, тому ми до червня перебували вдома переважно. Намагалися якось пробитися в Маріуполь, щоб забрати рідних. Але це тривало дуже довго і було страшно. Снаряди летіли через нас. Стояли біля самого дому «Гради» і все решта. Вони били по Маріуполю. Важко було це все пережити.

Виїхали ми з волонтерами, коли вже знайшли моїх батьків і перевезли до себе. Ми спочатку думали, що будемо виїжджати з ними, але вони не захотіли, хоча дім був зруйнований. Тому ми поїхали з онуками, дочкою і чоловіком. Нас вивозили волонтери через Бердянськ. У Запоріжжя майже тиждень добиралися.

Виїжджали туди, де було безпечніше. Ми поїхали на батьківщину мого чоловіка. Тут ми знали людей, і нам допомогли в Дніпропетровській області. Далі їхати не планували. Ми взагалі не думали, що все так надовго затягнеться.