Сергієнко Наталія, 10 клас, Сарненський ліцей №1 ім. Т.Г.Шевченка Сарненської міської ради Сарненського району  Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Аврамишина Тетяна Мирославівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Календар мовчки гортає дні… Йому байдуже: свято чи будень, весна чи літо… Тільки сиплються ті листочки, як осіннє золото, у небуття… Перший, п’ятий, сотий… Коли у першому класі рахували до тисячі, здавалось, що це таке велике позахмарне число.

А зараз календар спокійно і розмірено переходить рубіж.

1000 днів війни – це не просто цифра. Це тяжкий, переломний момент, який змінив кожного з нас. Це тисяча днів болю, втрат і боротьби. Кожен новий день дарував надію на спокій, на довгоочікуваний мир. Але замість тиші знову лунали вибухи, а новини приносили лише чергові повідомлення про втрати.

Щоранку ми прокидалися з вірою, що війна ось-ось закінчиться, проте реальність знову і знову кидала нас у вир боротьби, де кожен день ставав ще одним випробуванням на межі виживання.

ТИ – СЯ – ЧА…

Тисяча ранків та вечорів, тисячі надій та сподівань, тисячі тисяч людей з непідкупними емоціями та переживаннями… А пам’ять несе туди, де починається відлік.

Та й чи був саме він початком? Хто те знає?

24 лютого 2022 року, о 5 ранку, я прокинулась від схвильованих голосів батьків. Їх розбудили родичі з Харкова. Слова, які пролунали в ту мить, змусили моє серце стискатися від страху: «Почалась війна». Я дивилася на їхні обличчя і не могла повірити в те, що відбувається. Це було неможливо осмислити.

У дитинстві я бачила фільми про війну, читала про минулі конфлікти, але ніколи не уявляла, що одного дня війна стане нашою реальністю.

Слова моєї тітки з Харкова досі відлунюють у пам’яті: «Тут вибухи, ми не знаємо, що робити, їздять танки, ніякої оборони немає. Ми чуємо постріли поруч...». Вона описувала, що з вікна бачила, як сусідні будинки руйнувалися під ударами, як колись мирні вулиці перетворилися на зону бойових дій.

А потім були кадри хроніки… Палали міста, падали, мов підкошені, будинки, вокзали переповнені людьми… Це все здавалося нереально жахливим, жорстоким, несправедливим…

У моєму рідному місті ситуація була спокійнішою. Проте майже кожного дня – і  вранці, і вночі, і вдень – ми чули сигнал повітряної тривоги. Це було лячно: звук сирен змушував завмирати серце, і щоразу здавалося, що небезпека вже поруч.

Але минали дні та місяці, і ми не чули вибухів. Здавалося, що серед хаосу війни, в нашому місті було безпечно.

Але однієї ночі все змінилося. Це був звичайний вечір. Ми з сім’єю вже збиралися лягати спати. Повітряної тривоги не було, і складалося враження, що цей день, як і багато інших, пройшов спокійно. Та раптом, серед тиші, ми почули гучний вибух. Він пролунав так несподівано, що спочатку я не зрозуміла, що це було.

Стіни затремтіли, і в повітрі відчувався гул, який проповз у самісіньке серце моторошним холодом. Найстрашніше було те, що ракети пролетіли просто над нашим домом, а вибухи були поруч.

Це вже не була просто сирена, що попереджала про загрозу, а реальна небезпека, що дійшла до нашого порогу. Тієї ночі сон утік від усіх нас. Ми не знали, чи буде ще один вибух. Відчуття безпеки, яке ще трималося у нашому місті, розчинилося в темряві ночі.

З кожним новим днем ми все більше розуміли, що ніхто не захищений від жаху війни, і для нас це стало новою реальністю.

Вибухи повторювались через кілька місяців ще раз, кожен із них приносив із собою не лише страх, але й руйнування…

ТИ-СЯ-ЧА… Календар повільно робить своє. Крізь сито тривог і сподівань сіється час, забираючи з собою найцінніше, найдорожче. У місцях пам’яті з’являються нові обличчя тих, хто не зустріне своє завтра. Тисячі…

Ці 1000 днів війни назавжди змінили наше життя. Ми навчилися жити в умовах постійної загрози, але водночас стали сильнішими. Мій шлях через ці події справді важкий, адже доводиться переживати розлуку з рідними. Це шлях болю і втрат.

А також, попри все, віри в те, що мир настане. Почнеться відлік нового, щасливого, календаря…