Батовська Амелія, учениця 8 класу Харківського ліцею №17 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурковець Світлана Олексіївна

Війна. Моя історія

Зимовий ранок. 24 лютого 2022 рік. Дуже добре пам'ятаю цей ранок. Я прокинулась від сильних вибухів, вийшла зі своєї кімнати і побачила, як матуся і брат Максим швидко збирають речі.

“Що трапилось, мамо?” - запитую я. “Війна, доню,” - чую у відповідь. Війна... Всього слово. Я не зразу зрозуміла. Хіба це може бути? Що робити? Як діяти? Від цього ранку у кожної родини, у кожного українця почалась своя історія. І у мене теж.

Шість днів ми жили у бомбосховищі. Це наш харківський метрополітен. Люди не могли повірити в те, що відбувається. Всі сподівалися, що це якась страшна помилка, і все ось-ось закінчиться. Але дні минали, надія згасала. Я зрозуміла: війна прийшла у мій дім, забрала в одну мить все: дитинство, мрії, майбутнє.

З кожним днем ставало страшніше. У голові кружили сумні думки: нам немає де жити, що їсти, що буде з нами далі. Коли почали кружляти літаки над нашим будинком, коли поруч загорівся сусідній будинок, ми виїхали з Харкова.

Під вибухи гармат доїхали до залізничного вокзалу. Скільки ж там було людей! Величезний натовп: дорослі, діти, домашні тварини, валізи, навіть коляска з немовлям. Десь гучно вибухнуло, мама закривала мене своїм тілом. А у мене перед очима кадри з фільмів про Другу світову війну. Я не могла повірити, що це відбувається з нами. Ми довго їхали потягом до Львова.

У вагоні було дуже багато людей, які сиділи і лежали на підлозі у коридорі і тамбурі. Втомлені і виснажені, ми доїхали до Львова. А далі наша родина розділилася. Я з матусею виїхала за кордон, а брат Максим спочатку залишився у Львові, а потім пішов до лав ЗСУ боронити Україну.

Спочатку ми приїхали до Польщі, а потім до Німеччини. Жили у таборі для біженців. І хоч я не мала можливості вчитися у школі, все ж раділа, що є мирне небо, безпека, захист. У кінці травня 2022 р. ми переїхали до Великої Британії. Мешкали у спонсорів, які прийняли нас, як рідних, до своєї родини.

Тут мені знадобились знання з англійської мови, адже я в Харкові вчилась у спеціалізованій школі № 17. Я почала вчитися у місцевій школі, займатися спортом та музикою.

В Англії ми намагались адаптуватися до нового життя. Як? Просто жити і чекати перемоги? Ні, треба щось робити, діяти. До речі, моя матуся викладач, диригент хору в університеті мистецтв нашого міста. Вона організувала в Вінчестері хор “Калина” для українських жінок і дітей, які знайшли притулок від війни в Англії. Я теж співала в хорі. Кошти з благодійних концертів хору перераховувались на підтримку ЗСУ і допомогу Україні.

Я ще виступала на концертах з гімнастичним номером з булавами під назвою “Незламна Україна”. Зал, стоячи, аплодував хору після виконання Гімну України та українських народних пісень. Так ми представляли українське мистецтво, зокрема українську народну пісню, за кордоном. Таким чином ми з матусею допомагали Україні наближати Перемогу.

Проходили дні за днями. Вночі мені снилися мій дім, моя школа, друзі, нескорений Харків. Як же хочеться додому! 8 серпня 2023 року. Ми повернулись до Харкова. Усі події, які відбулися з початку війни, усе, що сталося зі мною, змінило моє життя і зробило мене дорослішою. За 18 місяців війни я, як птах Фенікс, пройшла складний шлях від розпачу і невпевненості до відновлення. Адже образ Фенікса є символом відродження.

Тепер я впевнена, що ніхто ніколи не відніме в мене віру та любов до України, гідність і почуття свободи, можливість обирати, де жити і що робити.

Україна - мій дім, це країна, де я народилася, яку я дуже люблю, якою дуже пишаюся, у якій хочу жити під мирним небом, яку я хочу відбудовувати та розвивати! Нам є чим пишатися, нам є заради чого жити. Сьогодні, як ніколи, звучать слова Великого Кобзаря:  

Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!