Софія
учениця, 10 класу, Скородистик

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Зараз Україна вкотре бореться за свою незалежність: одні віддають своє життя на фронті, інші вкладають останні сили, допомагаючи тим, хто цього щомиті найбільше потребує, а хтось поширює національну культуру, демонструє всю красу нашої рідної мови та надихає йти далі. «Чому «вкотре»?» - запитаєте ви. Тому, що ця боротьба за ідентичність українського народу відбувається не роками, не десятиріччями, а століттями.

Україна дійсно має тисячолітню історію. Це країна, яка постійно страждає від воєн, епідемій, криз, проте завжди залишається незламною, незалежною та сильною.

Пишаюся, що я – українка, що маю прекрасну родину. Мій рід - ніколи не стояв осторонь історичних подій, а його нащадки продовжують цю справу і сьогодні.

Пам’ять, як і воля, - це те, що ніхто не в змозі у нас відібрати. Моя родина із славної Чигиринщини, краю, який прославили Богдан та Максим. Мабуть, ця козацька земля здатна народжувати саме патріотів України. Тому шлях моїх предків, простих, звичайних людей, хоча і тернистий, з круговертями долі, але прямий і доброчесний, гідний для наслідування.

Мої прадід та бабуся були вчителями. Цю династію мрію продовжити і я. Мене дуже цікавить українська філологія, тому перші дослідження відносно походження прізвищ мого роду вже зробила. Думаю, що прадідусь, Іван, гордився б мною.

Моя суперсила ще і в тому, що я збираю життєві історії свого родоводу, записую найцікавіше із вуст своїх найрідніших людей.

Ось одна із розповідей мами про добру справу мого прадідуся Івана. Ще в роки Другої світової війни, після запеклого бою, зайшовши у щойно визволене село, воїни побачили стареньку бабусю з дітьми, можливо, це були її внуки, а, може, чиїсь діти, які залишились сиротами.

Іван та його друзі почали розмову:- Скажіть, фашисти довго тут були?- Так, довго. Стріляли з автоматів, прокляті. Палили хати, що на краю села, он біля річки. Забрали всі харчі з комори... Ми ховалися то в очеретах, то в рову за селом, то в погребі. Як далі жити? Дітки голодні.

Чоловіки, не роздумуючи ні секунди, дістали свої сухпайки і віддали все людям, аби ті не померли з голоду. Собі залишили на дорогу лише невеликий окраєць хліба.

Сьогоднішня війна набагато страшніша, ніж попередня. Моя родина знову пише нову сторінку історії України.

Я, як і всі небайдужі українці, теж хочу наблизити Перемогу, тому допомагаю нашим захисникам та захисницям: беру участь у волонтерських акціях, виготовляю окопні свічки, браслети-обереги, пишу повідомлення своєму дяді, який воює на нульових позиціях.

Мати ресурс для допомоги не обовʼязково, головне - мати бажання, бо патріотизм - це не тільки слова про любов до країни, а, насамперед, вчинки, які ти готовий зробити для неї, а також прагнення своїми діями служити своїй Батьківщині.

Правду говорять, що спільне горе згуртовує. У країні зʼявилося два фронти: волонтери та військові. Ці люди були і є надзвичайно важливими для нас. Вони працюють вдень і вночі, у холод і в спеку, у безпеці та під вибухами, у голоді, страху, поряд з ворогом та один на один із собою.

Є і третій фронт… Фронт тих, хто не давали та не дають забувати селам, містам, країнам та врешті-решт світові про те, що у нас війна… Цей фронт політиків, блогерів, акторів, співаків та звичайних людей. Завдяки їм нам надходить більше допомоги, у нас вірять, а наша культура набуває популярності. Завдяки хоробрості, мудрості наших захисників і захисниць, сміливості всіх українців та українок, наша держава – це справжній символ боротьби за свободу. Всі у світі, - і навіть ті, хто нас не підтримує, - відкрито погоджуються, що саме в Україні зараз вирішується доля Європи, доля глобальної безпеки.

Отже, тепер всі впевнились у нашій незламності та міцності. І саме цим я найбільше пишаються та свято вірю у нашу Перемогу.