Вдовіна Софія, 11 клас, Великоканівецький навчально-виховний комплекс «Дошкільний навчальний заклад-загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Чорнобаївської селищної ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кононенко Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - дата, що змінила життя сотень, тисяч, мільйонів українців; дата, яка закарбувалася в памʼяті у кожної людини; дата, що навіює тривогу, страх та біль. Коли пригадую той жахливий ранок, і досі пробирає морозом по шкірі та навіює сльози та розчарування. Розчарування в тих, кого вважав своїми братами, хоча це насправді було не так; розчарування в близьких людях, які виявилися зрадниками, а найголовніше - розчарування в собі, тому що тільки після початку повномасштабної війни ми зрозуміли, що не цінували життя, не насолоджувалися моментами та не сказали найріднішим потрібні слова.

Тисяча днів війни.. Але ж насправді зовсім не тисяча, люди помилково думають, що ця страшна подія розпочалася у 2022 році, але насправді воєнне лихоліття триває з далекого 2014, ще після анексії Криму та військової агресії на сході нашої країни.

Тоді наш народ згуртувався, продемонстрував свою єдність та готовність до боротьби з ворогом за свої території, за свою незалежність та власну ідентичність. Кожен зробив свій внесок для подальшої ліквідації цього військового конфлікту. Справжні патріоти України мчали до місць запеклих бойових дій: хтось воювати, інші - лікувати та рятувати, а волонтери збирали продукти, ліки, одяг, евакуювали людей у спокійніші місця, шукали житло та речі першої необхідності тим, хто в одну мить втратив усе.

Також важливою для населення стала психологічна допомога. Психологи у своїх блогах та етерах ділилися знаннями, що допомагали нашому народу знаходити хоча б якийсь душевний спокій.

Багато військових експертів робили свої обнадійливі прогнози щодо закінчення воєнних дій, розповідали про успіхи наших військових у найгарячіших точках фронту. У розповсюдженні цієї інформації оперативно та активно брали участь місцеві та всеукраїнські ЗМІ: прямі включення з місця подій, швидка передача термінових новин, поширення етерів та інтерв’ю з відомими психологами та експертами – все це допомагало нашій країні триматися та не піддаватися паніці.

Свій ранок початку повномасштабного вторгнення я не забуду ніколи.

Крізь сон  почула телефонну розмову мами про те, що почалась війна, але в це не повірила, думала, що це тільки сон і, прокинувшись, як зазвичай, піду до школи. Але, на жаль, дива не сталось. У той момент моє життя розділилось на «до» та «після». Я, звісно ж, злякалась, не розуміла, як діяти далі. Усвідомивши, що вже нічого не змінити, почала читати всі новини, аби розуміти, наскільки велика небезпека та як близько вона до мене. Того дня кожен хвилювався за своїх друзів, рідних та близьких. Я теж не була винятком, розуміючи, що може статися будь-що, вивчала інформацію щодо дій у критичних ситуаціях: як вберегти себе від контузії, як зупинити кровотечу, що покласти у тривожну валізку та на який період вистачить тих чи інших продуктів харчування. Своїми знаннями я ділилася з батьками та друзями, бо інформований – озброєний. 

Щоденний звук сирени пробирав до кісток, а кожне повідомлення залишало слід у серці. Мій дім, який колись здавався фортецею, більше не був безпечним місцем.

Але разом із страхом прийшло й усвідомлення: я не можу здатися. Кожен українець зараз є частиною великої сили, яка бореться за свободу. Мені спало на думку: «А чим я можу бути корисна для своєї держави? Як, будучи підлітком, допомогти країні?» Прочитавши останні новини, відкрила для себе новий вид діяльності – волонтерство. Моя школа відкрила збір речей, продуктів та ліків для внутрішньо переміщених осіб та військових. Поговоривши з мамою, вирішила терміново перебрати речі та відвезти до школи – це перший, але дуже важливий крок. Ми не знали, чи вистачить нам продуктів, які будуть обставини в країні далі, але знали – допомогти тим, хто потребує – зараз найважливіше. Через якийсь час ситуація в державі стала стабільнішою, але все одно не спокійною.

Місцеві волонтери оголосили про те, що їм потрібні скляні пляшки для створення «коктейлів Молотова». Почувши про це, разом з друзями знайшли та віддали велику кількість таких пляшок.

Ця війна принесла багато змін у моє життя, а найголовніше у мою свідомість. Я навчилася цінувати прості речі, які раніше здавалися звичайними. Колись проста розмова з близькими, теплий чай вдома або прогулянка вулицею здавалися буденними, тепер кожен такий момент — це розкіш, це подарунок, яким я дорожу більше за все. Найголовніше, що ці дні ствердили мою віру в наш народ. Ми стали сильнішими, більш єдиними і незламними. Наші воїни на фронті, наші медики, вчителі, волонтери — усі вони є прикладами неймовірної мужності та відданості. Кожен з нас знайшов свій шлях у цій боротьбі. Мій - продовжується разом з усіма, хто щодня наближає Україну до перемоги.

І я знаю, що після 1000 днів прийдуть нові, світліші дні, так як кожен українець вірить у нашу силу, у нашу свободу і нашу перемогу.