Посохова Поліна, учениця 9 класу Комунального закладу "Великобурлуцький ліцей Великобурлуцької селищної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демидова Ірина Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна… Що ви відчуваєте, коли чуєте це слово? Біль, сум, розпач…Чи доводилося вам зіштовхуватися з цим? Якщо ні, то вам байдуже, або, може, не уявляєте цього, або не розумієте, як таке взагалі може трапитися? Впевнена, що кожен українець відчуває страх від цього слова, як ніхто інший, бо це торкнулося нас, і у кожного своя історія, свої рани.

Сьогодні хотілося б розказати про те, що зробила зі мною ця люта, кровожерлива війна, яка продовжується до цього часу і не може відпустити українців.

24 лютого… здається, це мав бути звичайний ранок. Прокинувшись, я хотіла збиратися до школи, як звикла це робити, але, на диво, в кімнаті було тихо настільки, що по шкірі пробігали мурахи, моя свідомість відчувала, що відбувається щось не те. У вітальні я побачила своїх батьків і почула найжахливіші слова: почалася війна.

Мої емоції в той момент важко описати, я відчула тривогу за родину, друзів, за себе, гнів на тих, хто почав все це. У голові роїлися думки: кому і навіщо все це потрібно. Єдине, що я розуміла: моє дитинство закінчилося цю мить.

Цей день зламав усі плани моєї родини на майбутнє. Якщо ми хотіли кудись поїхати, полетіти, піти до зоопарку, погуляти сім’єю в затишному парку, зайти до торгового центру, то тоді це все залишилось в минулому, бо потрібно було заспокоїтись, не піддаватися паніці, зібратися  з думками. Але в ту хвилю було важко зробити, бо у вухах гуло, груди стискались, земля ніби вібрувала під ногами, повітря не вистачало, почувала себе як клаустрофоб. Але, на жаль, це були реалії цього дня.

Ми з мамою не могли зрозуміти, навіщо все це, чому це відбувається з нами. При кожному дзвінку від знайомих серце починалося битись сильніше, його стукіт стояв у вухах, ніби відбивався від стін відлунням і заповнював собою усю кімнату.

Тато намагався не панікувати і заспокоїти нас, хоча й сам був не в кращому стані, по його обличчю було видно, що він стурбований і непокоїться за нас. Але, незважаючи на все це, ми всі трималися разом, підтримували одне одного. Колони ворожої техніки…Окупація… Почалося життя, сповнене жаху. Люди уникали відвертого спілкування, боялися висловлювати свої думки, бо деякі односельці пішли на співпрацю.

Намагаючись прислужитися ворожій владі, писали наклепи на тих, хто їх не підтримував. Почалися арешти, люди зникали на кілька днів, або навіть тижнів.

Найстрашніший момент для мене - коли заарештували тата. Моє серце ніби зупинилося. Охопив мене страшний розпач. Хотілося плакати, кричати, проклинати всіх, хто почав цю кляту війну. Було відчуття, що від мене відірвали щось цінне і життя втратило сенс. Через тиждень батько повернувся змарнілий, мовчазний, переконаний, що залишатися в рідному селищі небезпечно. Зібралися швидко, взявши найнеобхідніше.

Їхати довелося через країну окупанта, тому що дорога Україною була закрита ворожими блокпостами. Ніколи в житті не могла собі уявити, що доведеться їхати територією країни-агресора, але цього вимагали обставини. Шлях був тяжкий і небезпечний.

Перетнувши кордон Євросоюзу, ми трішки заспокоїлися. Почалося нове життя у Польщі: я ходила до школи, вчила польську мову, зустріла нових друзів… Проте я ніколи не забувала про Україну, домівку, сподівалася повернутися туди. Моя мрія здійснилася: рідне селище звільнили ЗСУ. Ми вдома, моїй радості немає меж.

Звісно, війна ще не закінчилася, але я усім серцем вірю, що момент нашої Перемоги настане якомога швидше, для цього потрібен тільки час.

Хоч і знаходимося ми у прикордонному районі, часто чуємо вибухи, страждаємо через влучання ракет по різних інфраструктурах, але знаємо, що ми під надійним захистом. Я вдячна кожному воїну, який  захищав і захищає нашу державу. Ми витримаємо, бо українці – сильна, незламна нація.