Борщівська Марія, учениця 9 класу Опорного закладу освіти "Шировецький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борщівська Людмила Григорівна

Війна. Моя історія

Війна… Для мене це одне з найстрашніших та найжахливіших слів у світі. В моїй уяві це слово асоціюється із криком та плачем, із відчаєм та болем. 24 лютого 2022 року розпочалася одна з найтрагічніших сторінок нашої історії незалежної України. У цей день я із братом не пішла до школи. Класна керівниця написала: «Від сьогодні у нас дистанційне навчання».

На запитання учнів: «Чому?» відповіла вчителька історії всього одним-єдиним словом: «Війна». У той момент я навіть не усвідомлювала, що це таке. Для мене вона відбувалася дуже далеко. Так, на території моєї Батьківщини, але не поряд, а десь там.

Та досить швидко прийшло усвідомлення того, що це справжня війна, бо 12 березня 2022 року мій татко разом із своїм меншим братом пішов на війну. Саме цього дня я зрозуміла, що війна прийшла і до нашого будинку, що вона не десь там, далеко, вона поруч із нами. Саме тоді у моєму серця поселилися сум та тривога. Із початком березня я зрозуміла, що життя моєї родини розділилося на дві частини, або як зараз модно казати: до і після.

Інколи мені здається, що у житті «до» ми не вміли радіти простим речам, не замислювалися над тим, що ми мали усе, але не цінували нічого, для нас важливими були гроші, одяг, прикраси. Ми не помічали краси природи навколо нас, могли не помітити людей, які потребували допомоги, бо це були не такі вже й близькі нам люди. Так, інколи ми проявляли милосердя, але, як на мене, то воно було нещирим, показовим.

Після початку повномасштабної війни в Україні наш народ почав згуртовуватися, допомагати один одному. Спершу це було ніби автоматично, бо так має бути, бо якщо ти маєш шматок, то ти можеш ним поділитися. А потім, коли до нашої школи почали приїжджати внутрішньо переміщені особи, або, як ми їх називали «переселенці», коли вдома моя мама розповідала їхні історії, як вони рятувалися від обстрілів, як не змогли залишити вдома собаку, бо він член родини, як боялися їхати на захід України, бо там бандерівці і вони не люблять східних мешканців, прийшло розуміння слова «милосердя» не розумом, а серцем.

Коли мама йшла зі своїми колегами-вчителями готувати їжу для людей, віддавала разом із братом свої гроші, щоб купили їм чогось смачного, бо розуміла, що мого татка та його брата також хтось годував там, десь далеко на Миколаївщині, бо їм також хтось там допомагав, приносив продукти чи просто дякував.

Кожен мій новий день розпочинається із слів-молитви: «Боже, збережи  мого татка та його побратимів. Матінка Божа, покрий його та всіх військових від ворожих куль. Поверни усіх додому живими та здоровими». Більше ні про що не хочеться просити. А ще дуже страшно і тривожно, коли телефонує невідомий номер. Оті кілька секунд такого дзвінка здаються вічністю, але потім мама приймає виклик і каже: «Алло. Так. Домашнього завдання на завтра не було».

І ти розумієш, що життя триває далі. Ми маємо бути сильними та милосердними, адже саме ми є надійною підтримкою для тих, хто відстоює нашу цілісність та незалежність.

Війна… Таке маленьке слово, але скільки болю та скорботи заховано у ньому. Вірю, що настане день, коли Україна переможе і я зі своїми батьками та братом буду жити в сильній, незалежній та демократичній країні. Слава Україні!