Посохова Поліна, 10 клас, Комунальний заклад “Великобурлуцький ліцей  Великобурлуцької селищної ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Демидова Ірина Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хіба можна змиритися з війною, жити з нею, прийняти її? Коли ти просинаєшся від вибухів, гуркоту техніки чужих колон? Саме так розпочався мій ранок 24 лютого 2022 року. Спочатку обстріляли градами прикордоння, цей звук до цього часу стоїть у моїх вухах. Бліді перелякані обличчя батьків, неусвідомлення того, що все це відбувається насправді. Але сон не розвіювався… Через декілька  годин колони танків без розпізнавальних знаків, як виплодки пекла, отруюючи смородом вихлопних газів і забруднюючи масними плямами мою землю, сунули вулицями рідного Бурлука.

З першого дня ми в окупації… Потягнулися  сірі довгі дні свавільного господарювання чужинців.

Спочатку люди боязко виходили на вулиці, потім стали сміливіші, не спрацьовував інстинкт самозбереження, бо щоб жити – треба їсти. За 2 дні спорожніли прилавки магазинів. Почуття тривоги і безнадії поселилося у моїй душі: забрали батька. Ми з мамою не спали ночами, чекаючи на його повернення.

Час ніби зупинився на місці. Через тиждень, змарнілий і пониклий, він повернувся. Батьки вирішили терміново виїжджати за кордон.

Їхали, не зупиняючись, країною-агресоркою, бо потрапити  на підконтрольні українські території було неможливо. Тато не зімкнув очей аж до кордону країн Балтики. Там ми затримались на деякий час і відпочили у безпеці. Потім була Польща: працевлаштування батьків, оформлення мене до школи.

Коли у вересні деокупували Великий Бурлук, ми повернулися, бо краще Батьківщини і дому немає нічого.

Я ступаю по рідній багатостраждальній і змученій землі,  і  емоції щастя і радощів переповнюють моє серце. Як хороше бути вдома, бачитися з друзями, прогулюватися затишним парком, згадуючи щасливі моменти до… Зустрічати на вулицях такі знайомі й привітні обличчя, милуватися краєвидами з Осіянської гори, вдихати повітря свободи, цінувати те, що донедавна вважалось втраченим. Дякую ЗСУ, що нас звільнили. Мене переповнює гордість за наш нескорений народ.

Проїжджаючи Харковом, прочитала напис «Харків – залізобетон», а у Бурлуку – «Рідні! Ви вільні!», сльози мимоволі затьмарювали погляд. Дійсно, з якого сплаву мій народ, воїни-титани, що боронять землю,  відстоюють свободу і незалежність України?

З того часу пройшло два роки. На жаль, Великий Бурлук і до цього часу під обстрілами ракет, КАБів, «Шахедів». Особливо страшно, коли летять КАБи.  Спочатку чуєш звук ніби реактивного літака, потім характерне вищання, і розумієш, що це саме КАБ. Все ніби уповільнюється, тебе паралізує, ти не можеш поворухнутись, кожна твоя клітинка згорнулася клубком, мов ембріон.

Куди він летить? Куди тікати? Скільки життів забере цей монстр?

Чуєш вибух, коливання підлоги під ногами, розбиті шибки, чийсь крик і ридання, на деякий час глохнеш, і знову думаєш, що все відбувається десь на білому полотні кінотеатру, але реальність набагато страшніша від всіх фільмів-жахів. Скільки зруйновано, скільки людей загинуло, скільки пропало безвісти? Невже це чудовисько не наситилось? Хіба може таке трапитися у ХХІ столітті? Щоб здичавілі сусіди забули прості заповіді Божі і порушили всі писані і неписані закони. Перетнули межу вседозволеності, прирівняли себе до Бога, що спроможні вирішувати долю цілого народу.

Ні, я вірю у вищу силу справедливості. І актуально звучать пророчі слова Кобзаря: « І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

Я знову покидаю домівку, бо оголошена примусова евакуація родин з дітьми. Мене з бабусею відправили в Берестин. Продовжую навчатися дистанційно у своєму ліцеї, звичайно, могла б навчатися  тут, але не хочу цього робити, бо цим самим ніби втрачаю надію на повернення у стіни ліцею, мене тримає невидима нитка зв’язку  з малою батьківщиною.

Вірю в нашу державу, у стійкий, незламний український народ.

І життєстверджувально  лунають  слова Василя Симоненка:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!