Літвінова Алла, вчитель
Гусарівський ліцей Балаклійської міської ради Ізюмського району Харківської області
Війна. Моя історія
Війна... Вона дихає вогнем ,порохом. Нищить життя людей, калічить їх, залишаючи інвалідами. Війна йшла містами, селами України, закриваючи за собою сонце. Ворог не чув голосу розуму, бо відчував себе володарем світу.
Війна прийшла і в моє рідне село. Пам’ятаю: літак, вибухи, темрява, на голову посипалася штукатурка... Авіаналіт… Крик, стогін, плач… Потім ми спустились в холодний льох і намагалися зігрітися. Всі мовчали, онімівши від страху. Потім приїхала швидка, бо шукали двох дітей, яких вдалося врятувати. Холодний вітер проймав до кісток, а лапатий сніг закривав очі. І страшна звістка: загинули люди, серед яких троє дітей. А вранці я дізналася, що серед загиблих був мій учень Микита. Гарний, трохи сором’язливий хлопчик разом зі своєю мамою лежав там, під плитами двоповерхового будинку. Там закінчилося його коротке життя. І не буде він більше мріяти про великий будинок, не буде більше бігти на шкільний автобус, зустрічатися з друзями і обіймати своїми руками цей чарівний жорстокий світ. Хочеться крикнути: «За що? Чому? Хто має право вирішувати долю людини?» Але я не чую свого голосу. Тільки нестерпний біль пронизує мої груди, моє тіло, мою душу…
Багато тоді виїхало односельців з села, бо існувала загроза нових авіаударів. Моя родина залишилася, бо старенька матуся не хотіла покидати свій дім. Але для себе вирішили остаточно: якщо буде загроза окупації - негайно поїдемо. Довго ще я не могла вийти з двору і пройтися селом, бо знала, що поранене воно, знала, що не всіх ще людей дістали з розбитого будинку. Було просто страшно. У моїй душі все змішалося: страждання, печаль, мука. Мій духовний світ став пустелею.
Я розумію, що починаю губити свій життєвий ключик. Здається, що все навколо - це жахливий сон, і я чекаю, коли прокинусь, розплющу очі і побачу щасливі очі своєї мами, моїх учнів, які сидять за партами і дивляться на мене своїми чистими очима. Але, на жаль, це не так. Я живу в реальності, в жорстокій реальності.
Під вибухи засинали і під вибухи прокидалися. Але вже не в підвалі, а в пошкодженій хаті. А чи можна, взагалі, було заснути? Чи можна звикнути до вибухів? Ні, до цього ніколи не звикнеш! Чи було страшно? Так, було дуже страшно! Але я знала, що комусь ще гірше.Тому намагалася знаходити в собі сили, щоб підтримувати рідних, своїх односельців, своїх учнів. Почала займатися волонтерською діяльністю, якщо можна так це назвати. Допомагала роздавати гуманітарну допомогу, хліб, пенсії людям, які не мали змоги виїхати з села в місто.
Школо! Моя рідна школо! І тебе не пощадили ворожі снаряди! Я заходжу в школу, під моїми ногами тріщить розбите скло, скрізь вибиті шибки, зруйнована стеля. А колись вона була гарною, мов лялечка! І мене душить спазм нестерпних сліз. Бо ця школа - це все моє життя.
Ще маленькою я бігала до батьків (обоє працювали вчителями), потім пішла в перший клас, тут знайшла друзів, потім прийшла працювати в свою рідну школу. Ось піднімаюсь сходами зруйнованої школи, а спогад виринув і нагадав мені, як колись розповідала дітям про війну, про яку чула з вуст моєї бабусі, дідусів, які пройшли війну, захищаючи Україну від фашистів, з дитячих спогадів своїх батьків. Всі вони повторювали завжди одну фразу: «Тільки б не було війни!». Невже людство так і не зрозуміло своїх помилок?!
На стіні раптом забігав зайчик, як колись усміхався діткам, на перервах плигав по стінах, блискаючи віконними рамами. А під час уроку ховався у дитячих обличчях. Раптом впав мені на руку. Я підійшла до шкільної дошки, взяла крейду і написала: «Люди! Зупиніть війну!». Зайчик пробіг по моїх очах, і я на мить зажмурилась. Потім розплющила очі і дописала: «Все буде Україна!»
