Юхно Наталія, учениця 11 класу
Бубнівський ліцей Локачинської селищкої ради Володимирського району Волинської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: читель Кодня Галина Василівна

Війна. Моя історія

Ранок, двадцять четверте лютого.

Світанок… Коли вся країна ще спала, в дім прийшла жорстока та кривава війна, яка змінила життя кожного, яка змінила життя на «до» та «після»....

Сьома ранку та голос мами: « Вставайте! Війна!»

Тоді ми ще з незрозумілими емоціями, з панікою збиралися до школи, але дзвінок від класних керівників, і дистанційне навчання. В думках лише одне: що робити далі, чого очікувати?

Нам пощастило, адже прильотів та вибухів у селі не було і було спокійніше, хоча паніка ще довго не покидала.

Кожен розумів, що йдуть запеклі бої, безліч тривог, і з кожним днем на оборону країни ставало все більше та більше відважних хлопців та дівчат. Сидіти на місці – це не про нас, тому в хід пішли всі можливі способи допо моги.

В перші ж дні захопилися плести маскувальні сітки, збиралися в одному місці, приносили усю тканину потрібних кольорів та різали її, а потім плели сітки. Були стомлені, але такі щасливі. Разом з односельцями почали готувати смаколики для наших захисників: смачні пироги, запашний хліб, вареники, пельмені, голубці, котлети та багато іншого. Разом із мамою, бабусею та сестричкою виготовляли обереги для наших захисниць та захисників. Було нелегко, але розуміння того, що заради нас та нашої України хтось не спить, не їсть та не здається, надихало робити все більше з любов'ю та вірою, що цей жах скінчиться, та всі будуть вдома. На жаль, ніщо не припинялося, і всі стали розуміти, що кінець не скоро.

Настала осінь. Ми під спокійним небом повернулися до стін рідної школи, побачили своїх вчителів, однокласників та взялися до навчання. Згодом у нашу домівку прийшли сильні вітри, дощі, а невдовзі – й холодні морозні ночі зі снігом. Розгубленості давно вже не було, та недовго думаючи, почали збирати необхідні матеріали та робити окопні свічки. З часом руки опускалися, адже шалений темп життя втомлює. Але коли хлопці з різних бригад та куточків України починали писати щирі слова подяки за смачну домашню їжу, завдяки якій вони на кілька хвилин відчули себе як у рідній домівці поруч із сім'єю; за окопні свічки, які зігрівали їх та на яких вони розігрівали собі якусь їжу, сніг, щоб була вода для теплого чаю – бажання робити та творити росло з неймовірною швидкістю, а втома покидала нас.

Настала зима. Різдвяні свята, що завжди приносили радість. Та серце розривалося на безліч дрібних шматочків, а на очах з'являлися сльози від розуміння, що ти вдома, з тобою поруч твої рідні – й все чудово. А хтось у холодному окопі, у заваленому будинку без світла, їжі та води, хтось вже ніколи не зустріне ті свята з рідними – і на душі ставало важко, як у той перший день повномасштабного вторгнення.

Та, недовго думаючи, ми вирішили, що Щедрий вечір ми хочемо провести по-особливому. Кілька репетицій, одяг – і ми вже щедруємо на допомогу ЗСУ. Втомлені, але щасливі телефонуємо до волонтерів. Вони знаходять тепловізор, ми без роздумів купуємо його, і він прямує на передову. Щастю, дійсно, не було меж. А наша, вже звичайна для нас, рутина продовжувалася і з кожним днем все нові вісточки, нові знайомства з прекрасними людьми, які стали як рідні, нові історії, сумні та веселі, але життєві. І до сьогодні кожне сповіщення: «Привіт. Все добре»; - зігріває душу, і стає спокійно. Війна показала, що рідні стали чужими, а чужі – рідними.

Рідна Україна покрита кров'ю вірних дочок і синів, які залишаться у пам'яті кожного. Усі вони різного віку, але люди, яким ще б жити й жити, ніколи не зустрінуться вже зі своїми рідними, вони назавжди стали їхніми ангелами-охоронцями. На жаль, влітку сумна звісточка прийшла й у наше село: двоє односельців зникли безвісти, але ми вірили, чекали та молилися. І вже у вересні знову звісточка: вони живі, але в полоні. Ми продовжуємо чекати й віримо, що скоро вони будуть вдома.

Мені завжди здавалося, що жити в шаленому ритмі – це не про мене, але як виявилося про моє. І з легкістю можна одночасно навчатися і допомогати ЗСУ. Ще й вільний час для прогулянок є.

Я щиро вірю, що зовсім скоро ця клята війна закінчиться, усі повернуться у рідний будинок до своєї рідні. Війна показала хто є хто, вона показала, що, на жаль, ми маємо безліч "гнилих" людей, які за гроші готові продати все, але добро завжди перемагає зло. Все, що нам потрібно зробити – це об'єднатися, бо в єдності наша сила, та впевнено крокувати до такої довгоочікуваної Перемоги.

Настане день – і зацвіте калина,
І зійде мирне сонце в Україні,
Додому повернуться дочки та сини,
Хоч не забудуть цю історію вони.
І буде вже від щастя плакати їх мати,
І будуть діти вже щасливі біля неньки й тата
І заспівають дзвінко солов'ї,
І будуть мирно жити жителі землі.