Літвінова Алла, вчителька української мови та літератури Гусарівського ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Одна, дві, двадцять, …сто шість, сімсот сорок, тисяча сходинок, якими крокує людина, переступаючи прірву. Темрява, холод … І кожного разу вона може впасти, не витримати напруги, втратити рівновагу. Але продовжує йти і, як їй не важко, йде вперед, бо знає, що за життя треба боротися, боротися, щоб прийшло «завтра». Її ноги збиті в кров, руки від шрамів болять, по очах стікають краплі сліз. Колючий дріт обкрутив їй шию. Ось залишилось зовсім трішки – і попереду вже видніється сонце .Сонце надії, сонце майбутнього, сонце перемоги!

Життя і смерть… Між ними немає великої відстані.

Сьогодні ти мрієш, кохаєш, кудись поспішаєш, а завтра …взагалі може не бути завтра.

Все може закінчитися - і тебе просто не буде. Але нікому не дано право керувати життям і смертю! Нема більш важкого злочину, ніж позбавити життя людину. Чи думали ми всі з вами, що війна може прийти у наші домівки?

Я бачила очі українського захисника. Він ішов на завдання. В його чисто блакитних очах було щось нереальне: ніжність, доброта, любов, надія. Але якщо зазирнути глибше, то очі сповнені суму і розпачу. Воїн розумів, що може зустрітися зі смертю, тому поспішав віддати борг у магазині. А інший, навпаки, навмисно брав щось у борг, щоб була причина повернутися. У кожного була своя прикмета. Я не знаю подальшої долі цього солдата, але знаю, що не всі поверталися…

Але я бачила і очі воїна, який щойно повернувся з бойового завдання. Він мовчав, але за нього говорила його душа! Він переміг смерть ! Він -живий! І, мабуть, саме в такі моменти ти розумієш справжню ціну людського життя!

У селі мешкали воїни ЗСУ, час від часу виїжджаючи на позиції .Я захоплювалася кожним із них, це були справжні красені -мужні, сильні, статні.

Так, з такими захисниками ми обов’язково переможемо! Мені пощастило спілкуватися з одним із них - Ярославом Мельником – командиром зенітної ракетної батареї «Бук-М1». Його підрозділ за пів року збив 11 російських літаків, два гвинтокрили, дві крилаті ракети і 13 безпілотників. Пізніше йому було присвоєне звання Герой України. Мені приємно згадувати такого зовсім молодого ще хлопчину, який з таким теплом розповідав про свою родину, показував подарунки для своєї донечки, за якою дуже сумував. А з якою любов’ю і повагою про нього говорили його товариші! Я пишаюся його витримкою, мужністю, героїзмом .Ярослав узяв на себе відповідальність і за своїх хлопців, і за всіх нас, які мешкали поруч! У ньому була якась внутрішня порядність, душевна щедрість, далекоглядність.

А скільки разів спостерігали за нашими танками ! Зранку їдуть на завдання, прапори України розвіює вітер. І чекаємо вечора, щоб дізнатися, чи усі повернуться назад .Ось і вечір - один, два, три. Всі повернулися! Підстрибуєш від щастя, бо знову майорять синьо-жовті прапори!

У мого учня Кості мама отримала важке поранення .Снаряд розірвався прямо в їхньому обійсті, і Костя став свідком цієї трагедії.

Психологічна травма не дає йому спокою і зараз .Він дуже переживав за свою матусю. Разом з батьком шукали кращих лікарів, щоб поставити її на ноги. Костя шукав волонтерів, щоб допомогли оплатити операції, винайняти в Харкові житло, бо мама потребувала реабілітації ще довгий час. Ось з кого треба брати приклад! Ця дитина швидко стала дорослою. Зараз він говорить, що я його підтримала тоді, а я говорю, що це він мене підтримав. Ми тоді один одного підтримували!

Моїм рідним селом іде осінь. Вона своїми фарбами розмалювала зачаровані каштани біля улюбленої школи. І я ловлю себе на думці: як мені хочеться мріяти, бачити народження нового дня, знову відчинити двері моєї школи і побачити щасливі очі своїх учнів, і просто жити! Я вірю в те, що так і буде ! Україна переможе ! Україна розквітне! Україна буде!