Шкатова Діана

9 клас, Лисогірська гімназія "Мрія" Біленьківської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчителька, що надихнула на написання – Кузьменко Олеся Анатоліївна

Війна. Моя історія

У підручниках з історії ми часто читаємо про війни, їхні причини та наслідки. Іноді про них пишуть у новинах. Але ці згадки здаються такими далекими у просторі й часі, що ми думаємо: “Зі мною такого не станеться. Я живу в сучасному світі, люди якого вміють домовлятися, а не влаштовувати бійки”. Коли я читала про збройні конфлікти, мої думки майже не відрізнялися від наведених вище. Але, як виявилося, все можливо, бо на мою рідну країну напали російські війська.

“24.02.2022”, — цю дату я не забуду ніколи. День, коли Росія повномасштабно вторгнулася в Україну, розпочався для мене звично. Була шоста година ранку, почувши будильник, а не звуки вибухів як більшість українців, я прокинулася, щоб зібратися до школи. Як завжди вийшла на кухню. Запитала в мами, що на сніданок, а у відповідь отримала шокуючу відповідь:“Доню, розпочалася війна”. Я не могла повірити в те, що почула. Коли мій мозок зміг осмислити цю інформацію, я почала хвилюватися за батька. Тоді він був на роботі, і це жахливо усвідомлювати, що рідній людині загрожує небезпека, а ти про це навіть не знаєш. Зараз я не можу знайти слів для того, щоб описати свою радість та полегшення, бо тато приїхав додому живий, не поранений. Я пам'ятаю, як в той день наша родина збирала тривожні валізки та робила запаси. А про повітряну тривогу ми дізнавалися від родичів, які жили у місті. Вони кожного разу телефонували нам, бо додаток (оповіщення тривоги) був створений пізніше. Звука сирени до нашого будинку не було чути. Після кожного такого дзвінка ми ховалися в укритті. Таким був перший день повномасштабної війни для мене.

Усвідомлення того, що в моїй країні йде війна, зайняло в мене багато часу, але після цього життя вже не могло бути таким як раніше. Це був сонячний літній день. Мій молодший братик дуже хотів навчитися кататися на самокаті. Разом ми вийшли на тротуар біля нашого будинку та розпочали навчання. Було дуже весело. А потім

у нас над головою вперше пролетіла ракета. Було так страшно, що тремтіли коліна. Саме тоді я дійсно усвідомила, що в моїй країні йде страшна війна, яка не омине нікого. Обстріли повторювалися ще не раз. Літали і літаки, і ракети, і дрони. Було чутно й вибухи артилерії.

Повномасштабна війна змінила моє життя. Окрім повітряних тривог, вибухів та новин про воєнні злочини російських військових, які з'явилися в щоденній рутині кожного українця, ця подія змінила мої цінності, погляди та уявлення про життя. Під час воєнного часу починаєш як ніколи цінувати життя та маленькі, навіть незначні речі, які викликають радість, бо

коли лунає повітряна тривога, і ти, чуючи гул літаків над власним будинком, біжиш до укриття, приходить усвідомлення, що зараз твоє життя тобі не належить. Воно цілком у руках іншої людини, якій було віддано наказ.

І це жахливо розуміти, що ти не можеш контролювати власне життя, тому що цю владу в тебе відібрала людина, яка вирішила бути володарем чужих доль, розпочавши війну в іншій країні.

Моя родина робить усе, щоб зупинити цю війну. Ми допомагаємо військовим, щоб підтримати їх та подякувати за те, що вони охороняють наш спокій. Я вважаю, що кожен українець повинен робити все для збереження незалежності та закінчення війни перемогою України, бо тепер немає маленьких справ, є лише ті, що сприяють нашій перемозі.