Мартиненко Єва, учениця 10 класу Херсонської гімназії №6 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чумак Крістіна Віталіївна

Війна. Моя історія

23 лютого я дуже сподівалась, щоб наше дистанційне навчання продовжили, мені набридли домашні завдання, холодні ранки у нашому класі, вічні нерви під час тестів та контрольних. Тоді я ще не усвідомлювала, що буду сумувати саме за цим… 24 лютого я прокинулася як звичайно о 6:30, лежала в ліжку та листала тік-ток, мені подзвонила мамина подруга і повідомила про початок повномасштабної війни, ледве стримуючи сльози та емоції.

Я хутко побігла до мами та молодшого братика, швидко розбудила їх. Десь годину ми були як у тумані. Мати ходила поливала квіти, я дивилася у телефон, який розривався від повідомлень.

Уже через кілька хвилин ми були за містом у нашої знайомої. У будинку нас чекали кілька родин із дітьми (одній крихітці було лише три місяці ), я була в ступорі та не знала як сказати малечі, що почалась війна. Цей день показав нам хто ворог, а хто друг, багато людей помирились,  деякі усвідомили, що перебували зовсім не з тими. Наша ж родина стала ближче один до одного. Кожен день мій тато і сестра дзвонили та питали як ми, чи є якісь зміни у нашому Херсоні. Ми з мамою стали дивитися фільми англійською мовою, разом прибирали, ходили гуляти та відпочивати на свіжому повітрі. 

Уже в Молдові я зустріла мого татуся, це були найкращі дні після початку повномасштабної війни. На жаль, я не встигла обійняти свою сестричку, але долю не змінити. Наразі кожен місяць ми їздимо в Україну до наших родичів та друзів, і я дуже щаслива, що у нас є змога обійняти та підтримати їх теплими словами.

Кожен день нам дуже важливо допомагати армії: донатами, ходити на мітинги, поширювати українську мову, культуру. Війна – це завжди жахливо, молоде покоління звикає жити у воєнних умовах, навчатися у сховищах, що дуже засмучує. Я мрію лише про повернення цих звичайних днів без тривог, ракетних обстрілів та гноблення українського народу. Мир та спокій.