Сорочан Марина, учениця 10 класу Запорізького ліцею № 71 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарасова Тетяна Олександрівна

Війна. Моя історія

З-під поріділих, неначе сивих вій, виглядали ненасичені сіро-зелені райдужки й вугільно-чорні зіниці, утворюючи спустошений погляд, що належав військовому. Навпроти мене сиділа жінка, розмовляючи по телефону настільки голосно, що тепер я знаю деякі подробиці з її життя.

Запам’яталася фраза «Я не знаю, що буде. Напевно, поїду закордон, заберу речі й повернусь в Україну».

Недалечко сиділи юнаки з зовсім не юними очима. Такі очі з 24 лютого були у кожного українця — від наймолодшого, до найстаршого. Такий самий погляд зустрічав мене кожного дня в дзеркалі. Це не опис подій та стану людей 24 лютого, тим паче не опис, що стосується 2014 року — реального початку страшних змін. Це лиш опис вагону плацкарту, в якому кожен пасажир вже півтора роки живе при повномасштабній війні.

За цей складний період кожен пережив те, що навіть молодь перетворило на старців з глибоким поглядом. І сьогодні я хочу поділитися своєю розповіддю…

Моє 24 лютого, порівняно з деякими іншими днями війни, здається доволі ординарним. Я відчувала страх, тривогу, але всі ці емоції поглинала і притупляла невідомість. Можу їй навіть подякувати, адже таким чином відчуття на початку війни були ніби під пеленою.

Саме усвідомлення того, що коїться, прийшло до мене аж в квітні, коли я вперше побачила своїх родичів після місячної окупації. Їхній пустий погляд розповідав більше, аніж хотілось знати.

Сидячи за сімейним столом, замість кумедних історій я слухала про «Гради» і «Смерчі» в бабусиному городі і не могла зрозуміти, що йдеться не про негоду, а про знаряддя вбивства. Я й досі не можу усвідомити, що в мене багато чого забрали, навіть якщо тимчасово.

У такі складні часи в тебе може не залишитись ані граму твого колишнього життя. Але навіть з такої «ями» тебе здатні витягти рідні тобі люди. Дуже прикро, що в той момент мене позбавили саме родинного тепла через якусь там своєрідність поглядів на війну. Намагаючись склеїти, тобто, помирити всіх, чотирнадцятирічна я тільки провокувала нові скандали. Здавалось, це не завершиться ніколи, але з часом сімейні стосунки налагодились. Правда, після цього я не можу сприймати їх як раніше.

Влітку один з членів моєї родини почав волонтерити. З часом ці рідні очі теж поглинули той сум і розгубленість. Кожного дня я чула історії десятків переселенців і ніби проживала це горе, але мої емоції ніколи не зможуть зрівнятися з відчуттями тих людей. До цього додавались історії про псевдо-помічників, що дозволяли собі розкрадати гуманітарну допомогу…

Ще однією подією, через яку я насильно подорослішала, були щоденні і «щонічні» осінні обстріли рідного Запоріжжя з трагічними жертвами. В одну з таких ночей я майже не втратила свою найкращу подругу. І дуже боляче усвідомлювати, що багато людей не мають такого «майже». Що когось смерть не обійшла…

За більш ніж місяць тієї страшенної осені я втратила п’ять кілограмів, набула безсоння і могла цілими днями не вставати з ліжка. Все ж таки прийшлось, коли родиною вирішили поїхати на захід України. Час спливав, мій настрій не покращувався, а блекаути тільки підтримували такий стан. Через місяць я вперше вирішила діяти і провела вечір не у черговій істериці, а за пробіжкою. Це була своєрідна перемога для мене.

Загалом, через два з половиною місяці перебування поза рідним домом я вирішила « …запалити свічку, аніж лаятися на темряву» за порадою Елеонори Рузвельт.

Моєю свічкою стали висновки з того, чому мене навчив цей період життя: війна навчила мене цінувати те, що маю. Вона прибрала несерйозність, але зробила мене дуже чутливою навіть до найменшого стресу. Тисячами випробувань вона створила нову версію мене. І я вірю, що тепер на мене чекає багато чого цікавого і нового попереду.