Мартиненко Єва, 11 клас, Херсонський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потапська Світлана Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна в Україні стала випробуванням, яке змінило життя кожного з нас. Ще кілька років тому моє життя було звичайним: я навчалася, планувала майбутнє, проводила час із рідними. Але все змінилося 24 лютого 2022 року, коли ранок почався не дзвінком будильника, а новиною про те, що почалася повномасштабна війна.

Цей день я ніколи не забуду. Я готувалася до онлайн-уроків, коли о 7-й ранку зателефонувала мамина подруга. Її голос звучав тривожно, і вона запитувала, чому мама не відповідає на дзвінки.

Далі я почула страшні слова: «Війна». Я негайно побігла до мами, щоб розбудити її. Ми обидві були в стані шоку: телефонували рідним, не знали як впоратися з емоціями, що робити.

Телефон весь час дзовнив але рішення в данній ситуації були відстунті. Згодом наші знайомі запропонували евакуюватися до їнього села. Ми швидко зібрали речі й вирушили з міста. Там, у підвалі, ми провели п’ять днів, слухаючи безперервні вибухи, гул танків та автоматні черги.

Невідомість та сльози молодшого брата змусили родину повернутися до Херсона.

Моє рідне місто було вже окуповане російськими загарбниками. Вони руйнували, трущили все довкола, грабували магазини та банки, ходили з обшуками по квартирах, над містом стояв жах, і херсонці відчували його страшний присмак. У людей закінчувалися продукти, зв'язок і світло зявлялися періодично, достовірна інформація була відсутня. 

Ми жили в постійному страху, але поступово навчилися виживати. Саме в цей час я зрозуміла: найважливіше це безпека та здоров'я моїх рідних.

У вересні ми вирішили, що чекати більше не можна. Це була не перша спроба виїхати: навесні ми намагалися виїхати з міста але спроба була невдалою- ми втратили всі документи,знову життя в кошмарі: обшуки, постріли , вибухи і самовпевненні пики нових «господарів»… У вересні ми вирішили, що залишатися в Хесоні дуже небузпечно.  

Було знайдено перевізника, який погодився вивезти нас лише з свідоцтвами про народження. Дорога була довгою й небезпечною, а кожен блокпост викликав у мене неймовірний страх.

Нарешті наш рідний жовто-блакитний прапор… Сльози лилися рікою, емоції переповнювали, хотілося  всіх обіймати. Я відчула себе у безпеці.

Наш шлях привів нас до Запоріжжя, а пізніше — до Одеси, де ми змогли трохи перепочити. Одеса стала нашим тимчасовим притулком. Тут життя стало спокійнішим, хоча тривога за рідних, що залишилися в окупації, не полишала нас.

Я почала навчатися в онлайн-школі, але кожен день приносив страшні звістки, що заважали зосередитися.

Проте Одеса дала мені перший за довгий час відчутний спокій. Я знову почала будувати плани на майбутнє, цінувати мирні дні та кожну хвилину, проведену з родиною. Ці 1000 днів війни навчили мене не лише виживати, але й підтримувати тих, хто поруч, бути вірною своїм принципам і вірити в краще.

Я щиро вдячна ЗСУ, це символ незламності, відваги й сили сили народу, який обрав свободу і незалежність. Це ті люди, які в умовах надзвичайного стресу та небезбеки залишаються вірними своїй країні й обов’язку.

Їхня стійкість надихає людей далеко за межами України, показуючи, що у боротьбі за свободу немає неможливого. Вони воюють не лише за свою країну, а й за цінності, які важливі для кожної нації: свободу, права людини та сувернітет.

11 листопада 2022 року був день коли я ніколи не забуду, Херсон затих, наче перед бурею. На вулицях не було звичайного шуму техніки, та патрулів окупантів. Замість цього- якась дивна, незвична тиша, що лякала більше ніж вибухи. Хтось вже говорив, що росіяни відступають, але в це було важко повірити.

Надія здавалася чимось далеким. Але нові повідомлення про визволення виявилися не жартом, а правдою.

Люди виходили вперше з усішками на вулиці, тримаючи прапори України. Усі міцно обіймали хлопців постійно говорячи «Дякуємо!». У кожному погляді було стільки вдячності та любові, що словами цього не передати.

Місто яке ми втратили на довгі місяці, знову було з нами.

Війна змінила мене, змінила мою сім’ю, але вона також показала, що навіть у найтемніші часи важливо знаходити світло — у спілкуванні, в турботі про рідних і в кожному мирному дні, який ми маємо. Буду вічно вдячна нашій армії та волонтерам, які попри всі складнощі війни залишаються стійкими та мужніми.