Федина Галина, викладачка Опорного Великолюбінського закладу ЗСО І-ІІІ ступенів

Хто надихнув на написання — учениця Софія Добрянська

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Матусю, я рятуватиму людей, я не приїду додому. Моє місце тут, у Києві, а до вас приїде жінка із двома донечками із Броварів - сім’я нашого хірурга. Підготуйте кімнату. Вони житимуть у вас… Поки мине небезпека»,- слова стьобали душу, обпікали серце, усе нутро наповнювалося не відомим досі почуттям. Ледь оговтавшись від слів донечки, побігла до школи. Тут вирувало життя. Незвичне. Без дітей. В очах колег – невизначеність, інколи- страх, та все ж надія. Приїжджали машини. Волонтери привозили продукти, теплий одяг, ковдри. А згодом наша альма-матер стала прихистком для людей. які втратили своє житло. А з середини березня   в нашій школі почали навчатися діти ВПО (ця абревіатура мені дуже не подобалася, бо за кожною дитиною ВПО – в оченятах цілий світ - дитячий, дивовижний, неповторний). Із Донеччини, Києва, Харкова, Запоріжжя, Херсона, Черкас – усього понад 100 дітей. У цій життєвій круговерті старалася знаходити джерело наснаги, щоб наповнитися силою, невичерпним натхненням, позитивною енергією, аби виплюснути її на дітей, які в ті дні найбільще потребували уваги…Так, це діти, які чули вибухи снарядів, це діти. які залишилися без даху над головою…

- Моє прізвище… - Борщ, - несміливо промовила дівчинка років 9-10, ховаючись за спиною матусі.

- Справжнє українське прізвище, - відповіла я, запросивши гостей присісти.

Записали до школи. Очікую на других дітей. Двері на мить знову відчинилися, і в отвір заглянули дві намистинки знайомих очей, уже сміливіших.

- А знаєте, яке в моєї мами дівоче прізвище? Галушка! - не дочекавшись відповіді, випалила дівчинка, і ми разом залилися сміхом , на мить забувши про моторошні обставини нашого знайомства. До нас приєдналася заплакана мама . Вона теж сміялася, а згодом щиро дякувала . Дякувала, як і багато інших батьків, педагогам, які в ці страшні хвилини стали рідними для діток, «подарували можливість не лише здобувати знання, а й не втрачати віри в добро» (зі слів Марини Черешні, матері учениці, яка тимчасово навчалася в школі).

А  ще ми, як і багато інших освітян, волонтерили: ліпили вареники, готували смаколики, сушили овочі для наших захисників, проводили  ярмарки для підтримки ЗСУ, плели сітки, виготовляли окопні свічки…

Усе переплелося. Як у книзі: моє, особисте, і всенаціональне. Кілометрові черги на кордоні… Може, спробувати вивезти за кордон хоча б синову дружину, яка очікує на дитятко? «Господи, що ж робити?» -болючі питання одне за другим стукали в душу, намагаючись знайти негайну відповідь. Відмовилася навідріз: «Тут моя земля, тут мій чоловік. Не поїду».

Цілу ніч вили сирени. Тривога. Народилося нове життя, незважаючи ні на що.

Так, ми не переможні. Нас не знищити. Ми відродимося, хоч гине цвіт нації… Гине. Стоїмо на колінах, зустрічаємо перших Героїв, які віддали своє життя за нас, за нашу землю. Ні, це не в книзі написано. Це насправді…

А ось і осінь крадькома постукала в двері багряночубим вереснем. Дочекалися весілля донечки. Незвичного. Таке буває лише у сні або ж у війну. З боку нареченого -жодного гостя. Його рідне місто-під окупацією, батьки- у пошуках кращої долі за кордоном. Місяць прожила разом молода сім’я- чоловік пішов на війну, пішов, бо є кого захищати, пішов, щоб рятувати поранених…

З уст до небес злітає молитва. За Україну, за дітей, за онуків. Молитвою здіймаюсь до небес і за тих, хто став на герць із ворогом, і за тих, хто випив свою чашу сповна. Перегорнуто сумні сторінки життя, які вже написала жорстока війна. А що далі? Україно, не дамо тобі розтанути свічкою в трагічні дні, відродишся, рідна земле, і постанеш з вогню як неопалима купина, запалаєш справжньою красою і воскреснеш. Воістину воскреснеш.,Україно, хоч не забудеш болю втрат найкращих синів, яких забрала війна.