Олеся Литвиненко, 11-а клас, Харківський ліцей № 156

Вчитель, що надихнув на написання — Денисова Лариса Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року... Для багатьох це дата початку російсько-української війни, пробудження національної свідомості, пролог патріотизму. Для мене ж — ще одне кільце пекла.

Я збилася з лічби тривалості війни, коли загинув тато, бо вже не могло бути повернення, заради якого варто дивитися на годинник чи дати.

Проте це точно не одна тисяча днів.

13 січня 2015 року... Мій тато залишив сімейне гніздечко, аби захищати Батьківщину. Моя бабуся, професор ХНПУ ім. Г. Сковороди, переконувала сина не йти. Аргументувала це тим, що волонтерила, і, якщо вже хтось і має загинути, то ліпше вона, бо в його малолітньої дитини навіть матері немає, лише тато. Він промовив:

«Мам, а твій патріотизм закінчується там, де треба пожертвувати власним сином? А як ти студентам будеш в очі дивитись?»,

— і пішов. 16 грудня 2015 року йому лишався місяць до мобілізації, проте з того дня вік тата назавжди — 36.

З нашого суспільства довго й часто лунали запитання: «Пачєму он туда пашол?, — і фрази, — Я єво туда нє пасилал». Мабуть найоригінальнішою є нотація про «бамжей» і тих, хто «пашол дєньґі зарабативать», яка насправді неприкладна і не відповідає дійсності. Мій батько був начальником служби безпеки банку, отримував зарплатню у розмірі 12 тисяч гривень, на той час пристойні гроші. За службу в ЗСУ йому протягом п’яти місяців виплачували 780 грн.

Першими стали на оборону України від росії якраз ідейні інтелектуально й соціально розвинені націоналісти, які в шльопанцях замість берців (бо в державній казні через доволі дегенероване почуття гумору януковича лишалося 100 тис. грн) ішли проти танків.

Війна змінює людей. Усі промови про стагнацію людської душі, виключно розкриття справжніх кольорів і незмінність ядра особистості — ніщо, як пафос. Не важливо, яка буря в душі — тато завжди був з усмішкою на обличчі. У компанії друзів його називали «сонечком». Коли ж моя бабуся запитала свого сина, як він там, на війні, почула:

— Мамо, а ти бачила, як земля горить?

— Що, синку? Мабуть, пшенична стерня горіла?

— Ні, мамо. Ти бачила, як земля горить!?

— ...Не бачила, синку.

— А я бачив.

За однією із психологічних теорій, котра міцно вкорінилася в масовій культурі, існує п’ять стадій горя: заперечення, гнів, компроміс, депресія та прийняття. Ні. Існує тільки дві: до та після.

У цьому я повторно переконалася 23 січня 2024 року. Після смерті тата я жила з бабусею і дідусем у рідному Харкові. Від початку повномасштабки ми на третій день виїхали до Івано-Франківська, де прожили рік. Після відігнання військ рашистів від Харкова повернулися назад. Не минуло й року, як близько нашого дому прилетіла ракета.

У дідуся гостра реакція на стрес, обширний інфаркт, десять днів реанімації і смерть.

Ми з бабусею лишилися удвох посеред невідомості.

Ніхто не знає напевне, коли прийде його кода. Проте з цією гібридною війною я побачила, що смерть — далеко не найгірший варіант розвитку подій. Таким переконанням я частково і спровокувала наш тимчасовий переїзд на захід України, бо серед однієї з дискусій про переміщення зауважила: «Бабусю, не переживай. Можливо нам пощастить і нас орки вб’ють швидко, без катувань».

Я ніколи не буду такою, якою була. Ми не повернемося назад. І не треба. Путін зробив те, що жодному українському лідеру до пуття не вдавалося: показав усьому світові і нам самим колосальну різницю між українцями та росіянами.

Саме зараз душа нашої національної ідентичності почитає вириватися від зросійщеного, закомунізованого кокона і летіти в напрямі зеніту.

Тому, коли Україна переможе, це буде, як казав Вінстон Черчилль: «точно не кінець, навіть не початок кінця, але, можливо, кінець початку».