Тєлєганенко Катерина, 4 курс, Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це страх, біль, сльози та смерть. Раніше жила радісно, весело і щасливо. Війна принесла всім нещастя та горе, вона нікого не оминула. Зараз мені 18 років, я живу в час війни там де жорстокість, зло, ненависть і несправедливість. В квітні 2014 році захопили міста Донецької та Луганської областей.

Розпочалося страшне лихо, яке нанесло багато болю і страждань.

У 2015 році взимку мого тата забирають на службу аби захищати Україну. Я, моя мама та брат сумували за татом, він був дуже далеко від нас. Телефонував батько не часто, коли я з ним розмовляла, то неначе останній раз чула його голос. При розмові чула вибухи, батько відразу завершував розмову… Для мене було дуже страшно почувши такі звуки , я хвилювалась за тата. Закінчуючи 4 клас, було свято Випускного, але на ньому не було тата, лише мама. Дуже тяжко було бачити, коли в інших був батько присутнім.

Мій дідусь, бабуся та інші близькі родичі не приймали участь в моєму житті, їм моє життя та життя мого брата було не цікавим.

Друг моєї родини та найкращий товариш тата лише він піклувався про мене, брата та маму. Навесні 2016 року мій батько повернувся додому. Радість переповнювала мене , зовсім не вірилося , що тато вдома та вся моя родина вдома.

Війна продовжувалась і руйнували міста , вбивали людей.

Вся Україна продовжувала жити далі. З 2021 року я навчаюсь у Білгород-Дністровському педагогічному фаховому коледжі, але навчання зупинили 24 лютого 2022 року . Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України.

Ранок був страшним для всіх людей, Україну накрила похмура хмара.

Я прокинулась від сильних звуків, на той момент жила в гуртожитку. На небі не було сонця, лиш хмари і дим. Президент України оголосив , що розпочалося вторгнення на нашу територію. Швидко збирала свої речі  та зі сльозами на очах писала заяву, що їду з гуртожитку. Приїхавши на вокзал, ми не змогли поїхати, не було жодного вільного місця . Далі я стояла в черзі дві з половиною години аби зняти кошти , ще чотири години чекала автобус. Виїхавши додому, дорога була довга і тяжка, проїжджали машини з написами «Діти».

Навіть були військові машини, від них завмирало серце, хотілося сісти і плакати від того, що не розуміла подій, які відбуваються. Але не було на це часу, я трималась .

В дорозі була 5 годин, які були тяжкими та довгими. Вдома я себе спокійного почувала разом з батьками, але спокій був недовго. Однієї ночі я прокинулась від вибухів та гупотіння – це були скеровані ракети на Зміїний острів. Далі кожного дня ворог окуповував наші території . Окрім , того жорстоко катували , ґвалтували дітей , дорослих . Тримали в підвалах катували голодом .

Найкривавішими стали міста Ірпінь, Буча…

Саме там жорстокі вбивства сімей, які не заслуговували цього. Зовсім невинні діти та дорослі страждали від тяжкої смерті. Ворог не зупиняється і надалі, кожного дня ракети прилітають в дитячі садки, лікарні, школи, багатоповерхівки. Велика кількість новонароджених загинули разом з своїми матерями. Під завалами працювали багато рятувальників та небайдужі люди .

Моє серце розривається від того, що мій народ гине. Моя країна вистоїть над злом, жорстокістю та несправедливістю.

Кожен день наші воїни тримають оборону, аби ми жили та прославляли Україну. Шлях є тяжким, але наш народ сильний і мужній. Ми – вистоїмо за нашу країну. Я - українка, частинка нації, пишаюсь нашою країною. Віримо всією душою в нашу спільну перемогу. Україна підніметься з руїн і тяжких страждань, настане сонячний день разом з перемогою нашої Батьківщини.