Тєлєганенко Катерина, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Янєва Людмила Михайлівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна — це страх, біль, сльози, смерть, нещастя та горе… Про це я дізналася в своєму житті недавно… Намагалася зрозуміти, чому так сталося…

У квітні 2014 року росіяни захопили міста Донецької та Луганської областей, а також республіку Крим. А в 2022 році повномасштабно розпочали наступ на нашу країну.

Це страшне лихо принесло багато болю та страждань людям і торкнулося моєї сім’ї.

У 2015 році взимку мого тата забирають на військову службу, аби захищати Україну. Я, моя мама та брат дуже сумували за татом: він був дуже далеко від нас. Телефонував батько не часто. Коли я з ним розмовляла, то боялася, що останній раз чую його голос. Під час розмови чула вибухи, а батько відразу завершував розмову… Це було дуже страшно… Я хвилювалась за тата.

Я тоді закінчувала 4 клас. У школі влаштували випускне свято, але на ньому не було тата, лише мама. Дуже тяжко було бачити, як інші діти були з татами та мамами. Мій дідусь, бабуся та інші близькі родичі не брали участі в моєму житті та житті мого брата: їм було нецікаво. Лише друг моєї родини та найкращий товариш тата піклувався про нас.

Навесні 2016 року мій батько повернувся додому. Радість переповнювала мене, зовсім не вірилося, що тато вдома разом з нами. Але війна продовжувалась, руйнувалися міста та села, гинули люди, а Україна продовжувала жити далі…

З 2021 року я навчалася у Білгород-Дністровському педагогічному фаховому коледжі, але 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Ранок був страшним для всіх людей, Україну накрила чорна хмара чужих літаків та гелікоптерів. Я прокинулась від гучних звуків (на той момент жила в гуртожитку). Президент України оголосив, що розпочалося вторгнення на нашу територію. Я швидко зібрала свої речі та зі сльозами на очах написала заяву, що їду додому. Прибувши на вокзал, я побачила багатьох стривожених людей, білетів не можна було купити. Я стояла в черзі дві з половиною години, аби зняти кошти з банкомата; ще чотири години чекала наступного автобуса. Дорога додому була довгою і тяжкою, часто проїжджали машини з написами «Діти». Були навіть військові машини… В мене завмирало серце, хотілося сісти і плакати від того, що не розуміла подій, які відбуваються.

Лише вдома я заспокоїлася, тому що поруч були батьки, але це затишшя тривало недовго. Однієї ночі я прокинулась від вибухів та гупотіння — це були скеровані ракети на Зміїний острів.

Далі кожного дня ворог окуповував наші території. Окрім того, жорстоко катували, вбивали дітей та дорослих, тримали в підвалах в голоді та холоді.

Найкривавішими стали міста Ірпінь, Буча… Саме там відбулися жорстокі вбивства безневинних людей.

На жаль, ворог не зупинявся: кожного дня ракети прилітали в дитячі садки, лікарні, школи, багатоповерхівки… Новонароджені гинули разом зі своїми матерями під завалами. Рятувальники та небайдужі люди як могли, допомагали пораненим…

Моє серце розривається від того, що переживає мій народ.

Я вірю, що моя країна вистоїть перед злом, жорстокістю та несправедливістю. Кожен день наші воїни тримають оборону, аби ми жили та будували нову Україну. Шлях є тяжким, але наш народ сильний і мужній, він вистоїть.

Я — українка, я частинка своєї нації, я пишаюся нашою країною і вірю в те, що Україна підніметься з руїн, відійде від тяжких страждань і настане сонячний день нашої Перемоги!