Коваль Федір, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 62 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Луценко Людмила Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Зараз це слово звучить для мене зовсім по-іншому. У голові одразу згадується усе те, що я пережив, що пережили близькі, інші також. Вона кардинально змінила моє життя, перебудувала мене, мої інтереси, мої бажання, самого мене.

Я народився у місті Харкові, 2009-ого року. Рік, який здавався таким далеким від війни, але виявився таким близьким до неї.

У лютому 2022-ого року я був звичайним школярем шостого класу. Кожен день ми проводили щасливо: з друзями смакували хотдоги після школи, ходили один до одного в гості, цікаво проводили час на перервах, жартували, сміялись. Тоді ж посеред людей почала поширюватися страшна новина – почнеться повномасштабна війна.

Це здавалося мені таким надзвичайно страшним і абсурдним, що я зовсім не вірив у те, що вона все ж почнеться.

Ранок 24 лютого я зустрів у своїх рідних П’ятихатках, найпівнічнішому мікрорайоні міста. Тоді-то я вперше дізнався, як лунають вибухи. Їх було дуже багато і вони були надзвичайно гучними. Близько 4-5 ранку я відкрив очі і побачив свою маму біля вікна, яка була у паніці. Я ж був дуже сонним, при цьому був впевнений – війна не почнеться, тож подумав, що це всього-на-всього феєрверки. Я навіть зміг заснути знову: не дивлячись на все, що відбувається, мій мозок відмовлявся вірити у те, що у моїх рідних П’ятихатках можуть бути вибухи.

Жахливі, надзвичайно гучні та криваві вибухи, що лишають життя…

Я прокинувся вже о 9-тій ранку. Я все ще не уявляв, що у  четвер я не піду до школи. Натомість, у моїй квартирі відбувався дуже швидкий рух – пакувалися речі, усе найцінніше. Тато заклеював вікна, щоб їх не розірвало вибуховою хвилею. Тоді і почалось моє нове життя, у воєнних реаліях. Весь лютий та березень мої П’ятихатки нещадно бомбардували – ворожі війська намагалися просунутися до Харкова, наближаючись до нас.

Мої батьки перестали ходити на роботу, ми постійно сиділи у новинах. Вибухи були наче зовсім близько.

Комунальні послуги поступово відключалися – спочатку вода та опалення, потім електрика… Більше ніж місяць ми не могли наважитися покинути рідне місто – сподівалися на те, що ось-ось буде мир. На те, що ворог зупиниться і відведе свої війська, не дивлячись на те, що вони були вже зовсім біля міста. Останньою краплею стало для нас дещо надзвичайно жахливе  – сталося те, чого ми більше усього боялись. У квартиру під нами влучив снаряд, ми були перелякані, та наші голови лишалися вже будь-яких оптимістичних сценаріїв. Але це був тільки початок жаху – через півгодини у тій квартирі почалася пожежа. Про це ми дізналися, коли тато почув цей страшний запах.

Коли ми і всі сусіди зрозуміли, що у будинку пожежа, ми намагалися загасити її водою. Але вона стала занадто великою… Викликали пожежників.

Нам довелося тікати на вулицю. Ми були в шоці, в паніці. Тато допоміг витягти нашу бабусю: сама вона точно не дійшла б… Для запобігання небезпеці від пожежі перекрили газ. Була повітряна тривога, тож ми очікували в старому укритті, поки пожежу загасять. Ця подія точно запам’яталася мені на все життя.

Ми вирішили покинути квартиру і поїхали у більш безпечне місце – у Холодногірський район Харкова, що на заході міста.

Там ми залишилися на місяць, але після цього вирішили поїхати трохи далі – у Пісочин Харківської області. Там я вперше з початку повномасштабної війни повернувся до навчання і прожив рік свого дитинства, прожив рік бомбардувань.  Після чого я нарешті повернувся у рідну квартиру в П’ятихатках, яка на щастя, вціліла.

У підсумку цих жахів, вибухів, які я чув майже кожен день, можу сказати, що повномасштабна війна значно змінила мене.

Війна, особливо яка ведеться сучасною  зброєю,  дуже сильно впливає на все: на навколишнє середовище, на психіку людей, особливо дітей. Ми маємо зробити усе для того, щоб майбутній світ не відчув на собі жахів війни. Особливо рідна Україна.