Проскурина Аксінія, 16 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Харківський ліцей № 3 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гелеверя Ольга Володимирівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Харків – це місто, де я народилася і виросла. З початком війни він став місцем, де мені довелося дорослішати раніше, ніж хотілося. Квітень 2022 року назавжди змінив життя моєї сім'ї. Того дня мої батьки та брат вийшли з дому аби купити ліки в аптеці. Звичайна справа, але під час війни навіть це може бути випробуванням на межі життя.

Вони були впевнені, що, як завжди, встигнуть повернутися додому, перш ніж знову почнуться обстріли. Але війна не питала нас, чи готові ми до неї.

Того дня мій брат старший Женя, як завжди, в гарному настрої вийшов, щоб допомогти донести покупки. Вони навіть не встигли помітити наближення артилерії, але він відчув вібрації в повітрі і не вагаючись закричав: «Лягай!» Всі встигли лягти, але він хотів прикрити маму і не встиг.

Вона побачила, як він упав замертво, в його очах був жах і останні секунди життя. Мій батько, поранений уламками, все одно намагався врятувати його, але було пізно.

Мій брат, якого я завжди бачила як приклад сили та сміливості, загинув, рятуючи наших рідних. За кілька днів до дня народження його життя перервалося. У нього залишилася дружина, з якою вони мріяли про дитину, про нове життя, яке він не побачить, адже війна вирішила інакше.

Ці миті назавжди закарбувалися в моїй пам'яті. Здається, дзвінок, коли мама зателефонувала після вибуху і кричала в трубку «Женя!» тривав не кілька секунд, а цілу вічність. Тоді мені було 14. Життя змусило мене змінитись назавжди.

Пережити війну у такому віці – наче я перебуваю на НМТ, але не знаю правильних відповідей. Кожен день Харків – моє улюблене місто – сповненене небезпеки, ти не знаєш, буде цей день останнім чи ні. Прогулянка з подругою, святкування Нового року з сім'єю, усе стало тягарем, адже ніколи не знаєш, що буде далі.

Смерть і думки про те, що мені залишилося небагато, стали постійним супутником, а відчуття безпеки рідкістю, коли я вдома.

Іноді стає так самотньо, що здається, ніби війна забрала у мене не лише майбутнє і частину сім'ї, але й минуле, яке я забула на тлі тривожності.

Життя під час війни – це не лише фізичні втрати, а й щоденна внутрішня боротьба.

Упокоритися з тим, що твій брат, друзі, яких ти нещодавно бачила, з якими проводила час, стали спогадами, кого ти більше ніколи не побачиш. Вчитися жити з пусткою, що залишилася всередині, і з думками про те, яким би було життя людей, якби не ці жорстокі дні.

Важко сприймати, що серед цих людей могла бути я. Ці думки стають нестерпною тінню.

Коли війна триває 1000 днів, ти вчишся жити з тим, що втрати стають частиною твоєї реальності. Але разом із цим я зрозуміла, що потрібно цінувати кожен момент, проведений з близькими, кожен промінь світла, який пробивається крізь темряву війни.

Кожен день може стати викликом, але він також додає сил продовжувати боротися, пам'ятаючи про тих, кого ми втратили. Це шлях через біль і спустошення, але це також шлях віри в те, що попереду буде світло.

Ці 1000 днів, як і війна, забрали мою дитячу наївність, замінили її на силу та патріотичність, якої я ніколи раніше не відчувала. Навіть коли здається, що страх і біль переповнюють усе навколо, я знаю, що повинна продовжувати цей шлях заради тих, кого вже немає поруч, заради батьків, які вірять у мене, заради майбутнього, яке я хочу побачити.

Вірю, що наші втрати не марні, і сподіваюся, що дуже скоро ми зможемо жити у спокої та злагоді. Війна закінчиться, ми всі будемо жити, пам'ятаючи наших рідних із любов'ю та вдячністю.