Я виїхав у лікарню в Миколаїв днів за десять до війни, а назад не зміг повернутись. Мама була під окупацією - вона набагато більше пережила, ніж я в Миколаєві, який був окупований на третину. То були дуже неприємні відчуття. Я переживав за маму і нічим не міг їй допомогти, це було складно.

Перший рік усе сприймалось гостро, а на другий рік війни психіка втомилась від постійних жертв. Харків, Донецьк, Херсон… це все дивишся, і психіка вже не сприймає. Найгірше - не знати, що мене чекає далі, жити одним днем. 

Безпечних міст майже не залишилось в Україні. Невизначеність війни найбільше лякає. Це захисна реакція психіки, тому що постійні жертви, стреси вже не витримую і не сприймаю. Це жах. 

Мама зараз на заході України, я - в Кривому Розі з дівчиною. Мама більше пережила і більше постраждала, але вона вже заспокоїлась. Мама реагувала на різні шуми, на вертоліт. Тяжко: там у неї гарних умов немає, а сюди забирати її не можна - тут ще більше небезпечно. 

На заході України дуже добре відносились до нас, ділились. Зараз вже трішки холодніше, бо всі втомились, менше допомагають. Але в першу чергу потрібно військовим допомагати. Ми з мамою дах перекрили за свій кошт – 40 тисяч.

Мрію, щоб більше ніколи війна не прийшла, щоб було здоров’я у моїх близьких і рідних. Відновити домівку, своє житло, яке було до війни. Саме головне - щоб війна не приходила в нашу країну, в наш дім.