Зюзькіна Марія, учениця 10 класу Херсонської гімназії №6 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чумак Крістіна Віталіївна

Війна. Моя історія

Я жила звичайним життям. Зранку ранній підйом о 6:10, хоча, якщо чесно, я завжди вимикала цей набридлий будильник. У поспіхах збиралась до школи, висиджувала всі уроки, а на перервах дороблювала домашню роботу до уроків і поверталась додому. Але ввечері три рази на тиждень я відпочивала морально на танцях. Це було моєю відрадою з першого класу, хоча у молодшій школі, на вихідних, мамі частенько доводилось заохочувати мене йти на тренування, бо мені було ліньки.

Але в 2022 році мене поставили не просто в першу лінію, а ще й посередині в кожному танці, і це вимагало багато часових тренувань в залі і вдома. Тому після школи я з радістю йшла, слухаючи музику на танцях. Так було і за тиждень чи два до найжахливішої події в моєму, і не тільки, житті.

Після карантину ми швидко приходили до форми і активно готувались до серії конкурсів, займаючись кожен день. Я викладалася на повну, бо хотіла не тільки перемогти, але й щоб мене обрали в тренери молодшої групи. Це була моя ціль на 2022 рік. За чотири дні нам повідомили дату виступу, а саме 25 лютого.

Ще ввечері 23 лютого я поверталась спокійно додому з костюмами, думаючи, як встигнути зробити всі уроки, бо ми повинні були виходити після карантину до школи і хотілося почати навчання гарно. Але настав ранок…

Це дивний стан і відчуття невіри, коли тільки задзвонив годинник і ти думаєш: "О ні, знову школа", не встигаючи повністю прокинутись, чуєш стривожений голос мами і шум на задньому фоні: "Війна почалась". І далі суцільний жах. Пишеш всім, кого знаєш, чи вже знають вони, шукаєш новини, щоб зрозуміти, бо, може, це не правда. Та це вже стало нашою довгою реальністю.

Людей охопив жах, страх, нерозуміння. Усі повально тікали з міста, скуповували всі продукти й інші товари в магазинах, запасалися водою і чекали подальших повідомлень від влади. Але всі зрозуміли, що це тільки початок.

Наша сім'я також готувалась до найжахливішого. Ми приготували підвал, насушили сухарі, запаслись водою і консервами. І так пробули ми всю окупацію в Херсоні. У цей період час для нас зупинився. Учбовий рік закінчився раніше, робити було нічого, інтернет був поганий, а потім і зовсім не було деякий час. Тому всюди: за продуктами, зняттям грошей, що стало челенджем, походами на квартиру поливати мамині квіти, бо в цей час ми жили з бабусею і дідусем, – ходила я разом з мамою.

І не зважаючи на важку ситуацію, ми навіть прийняли до себе нового члена сім'ї. Це цуценя, яке ми знайшли на вулиці з мамою, повертаючись з міста. І назвали її Соня. Вона була настільки вдячна нам. Ця гарнюня стала, як промінчик сонця у нашому житті разом з котом Пікселем  і собаками Арчіком і Діною.

А ще, на радість мені, у Херсоні залишилась моя подруга з танців. Її теж звати Марія. Ми познайомились біля школи 46, де ми займались танцями з компанією однолітків. Тому літо пройшло не так нудно, як могло б. Я їздила до них на велосипеді, бо пішки було далеченько, і ми всі гуляли у волейбол і карти. А також ми з Машею частенько пробували готувати, поки було світло, щось нове і приносили одна одній.

Звичайно, були дні, коли було дуже лячно, але дома було нестерпно цілий день знаходитись у чотирьох стінах. Так і минуло літо.

А от осінь здалася мені найдовшою порою 2022 року. Перший місяць наче був більш менш. Школа, іноді ще гуляла у компанії і тренування. Це була єдина студія, яка ще працювала в Херсоні. Так я спробувала себе в pole dance. Мені сподобався цей досвід, хоч це було дуже складно і болісно  спочатку, бо я набила багато синців і заробила безліч мозолів. Але в середині жовтня все радісне закінчилось… Вимкнули світло. Не на один день і навіть не на тиждень.

Дні стали нестерпними, зв’язку не було, дні ставали холоднішими, а підзарядити телефони можливо було тільки на вулиці біля компанії, яка мала генератори. Люди мерзли стоячи по 4 години на вулиці, щоб хоч щось почути від зовнішнього світу. Я як зараз пам‘ятаю, як в мене німіли ноги від холоду і, вертаючись додому, я відігравала їх у гарячій воді.

Не дивлячись на всі страхіття в місті, осінні пейзажі були дивовижними. Зранку я гуляла зі своєю собачкою Арчі, а потім з мамою і сестрою. Я дуже сумую за Арчіком, бо він досі в Херсоні з бабусею і дідусем. Пишучи про нього, у мене сльози на очах, бо скоро буде рік, як я не поряд з ними. Думаючи, що вимкнення світла –  це найбільший жах, крім вибухів, це була помилка. Вимкнули нам і воду. Хоч і встигли ми набрати декілька бочок води і купити трохи питної, це були кляті дні для всіх.

Щоб помитись, ми виділяли середню каструлю на кожного члена сім‘ї, бо нас було шестеро. Я відчувала себе жахливо і через стрес стан волосся, шкіри став нікудишнім, а лице було припухлим.

11 листопада – дата, яка залишиться в голові назавжди. У цей день з ранку мама пішла полити квіти і нічого не зрозуміла, бо у стороні центра міста стояв чорний дим і під кінець дня до нас приїжджає моя тітка з українським прапором, який вона весь цей час ховала і прокричала: "Херсон – це Україна!!!".

Усе відбулося так швидко. І ми вже були в центрі міста, співали гімн і прославляли наших героїв.

З того дня почало все налагоджуватись, з‘явилась вода десь через тиждень, світла ще не було, але зв‘язок повертався. І я вперше за довгий час подзвонила татові і найкращій подрузі Валерії. А 24 листопада, через 9 місяців війни і окупації, ми виїхали з Херсона, взявши з собою одну велику сумку і три невеликих рюкзака. Через 11 годин в дорозі ми дістались Ізмаїлу, де нас зустрів мамин двоюрідний брат.

У нас ніби почалось нове життя, ми не вірили в це і наче раділи, але нам було важко на душі, що ми не вдома. Це місто я теж ніколи не забуду, воно свіже, тихе, спокійне і асоціюється в мене з весною.

Ми пробули там шість місяців, які пройшли достатньо швидко. Я знайшла собі танці, де я надихалася Евою Вадимівною. Це один із чудових і талановитих тренерів в моєму житті. Вона підтримувала мене. Також я пішла у спортивний зал. І в мене з‘явилось дві чудові подруги. Зараз ми вже п’ять місяців в Одесі. Місто мені не дуже подобається, порівнюючи з Ізмаїлом, хоч і різноманіття тут більше, але люди тут не такі приємні. А темп життя і все інше тиснуть.

Але за цей час я багато спробувала для себе і познайомилась з людьми у танцювальної сфери. Тут у мене вже з’являються плани на майбутнє, і я маю велику надію, що вони не зруйнуються як минулі.

Після всього цього я стала легше сприймати багато речей. Я буду надалі розвиватись і пробувати нове з великим почуттям подяки людям, які звільнили моє рідне місто і закінчили це пекло для нас.