Слишик Олександра, учениця 8 класу Херсонського ліцею №51

Вчитель, що надихнув на написання есе - Оганесян Аліна Віталіївна

Війна. Моя історія

Моя історія війни почалася 16 лютого 2022 року, тоді люди масово почали розмовляти про повномасштабне вторгнення в Україну. Я не вірила в ці слова до останнього, поки не настало лячне 24 лютого. Зранку я прокинулася від будильнику, але мама вже стояла наді мною. І перше, що вона сказала:”Прокидайся. Війна почалась”.  Усередині все перевернулося, але я мала залишатися спокійною заради неї.  Я розуміла, що ми живемо в найнебезпечнішому районі Херсон - біля Антонівського мосту, і не зрозуміло, що чекає на нас.

У той час, як мама запасалася водою, я пила чай, читала новини і спілкувалася з подругою, яка мені розповідала, що робити, коли будуть летіти ракети. Дочекавшись вітчима з роботи, ми поїхали за продуктами—це перше, що роблять люди в такій ситуації.

Пізніше мені подзвонив тато і запропонував виїжджати з ним та вагітною мачухою у невідомому напрямку. Я не знала, що відповідати, але мати зі сльозами на очах сказала:”Їдь…”. Почала складати все своє життя у невеликий рюкзак. Мені довелося покинути рідне місто, матір, вітчима, найліпшу подругу і своє перше нерозділене кохання, я не могла усвідомити, що почалася війна.

Їхали ми близько 5 днів, спали в машині на заправках і плакали, найбільше я боялася заснути і більше ніколи не прокинутись. Ми бачили багато техніки з військовими, я дивилась у їх очі і думала, чи побачу я їх ще в цьому житті, чи знають вони у яке пекло їдуть.

Спочатку зупинилися ми у Львівській області, у знайомих в селі. Морально я вмирала, тому що в Херсоні не було ні зв'язку, ні інтернету. Тоді я зрозуміла, що це тільки початок, дуже рідко мені відписувались близькі до серця люди, які залишилися там.

Я не знала, чи живі вони, чи з ними щось сталося, чи всього їм вистачає. За день перед моїм днем народження, у березні, агресори окупували місто, унаслідок цього все значно погіршилося.

У квітні ми набралися сил та переїхали в невеличке містечко Борислав, в однокімнатну квартиру. Почали там потрохи освоюватися, адже іншого вибору не було. У кінці літа народився братик, я дуже раділа цій події, ми всі його довго чекали. А вже у вересні я пішла в нову школу, було дуже тяжко, але треба було продовжувати жити. Майже кожен день ми могли просидіти в підвалі школи по декілька годин, але найбільше мене вражало, як легковажно і весело учні до цього ставляться.

9 грудня 2022 року ввечері у мій дім прилетіла ракета, мама з вітчимом тоді якраз верталися додому з роботи, поночі вони дзвонили мені і шукали де переночувати. Особисто я в ту ніч дуже мало спала і багато плакала.

Неладна була витримати це сама, тому написала про це вчительці, в якій бачила опору. Вона підтримала мене як рідну, за що я безмежно вдячна. Через деякий час батьки знайшли житло, все стало більш-менш стабільно, а 11 листопада настала деокупація Херсона. Улітку 2023 року я повернулася додому, всі неймовірно раділи цьому.

При першій зустрічі через 1 рік і 5 місяців ми обіймалися посеред вулиці в сльозах близько години, ніхто не міг повірити в те, що я нарешті вдома. Мама з вітчимом розповіли всі жахи, що відбувалися в Херсоні за цей період.

Але війна ще не закінчилася, нам не слід забувати про це і мовчати. Нам необхідно донатити, навчатися, не споживати російський контент, не ділити Україну та виборювати владу. Віримо у перемогу!