Кісаріна Софія, учениця 9 класу Запорізького ліцею №71 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Продащук Віталіна Сергіївна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 рік... Я і мої батьки були вдома в Запоріжжі, а моя старша сестра – у Харкові. Четверта година ранку, звичайний четвер, у мене багато справ та планів: уроки онлайн у зумі, тренування та підготовка до змагань з художньої гімнастики. Я прокидаюсь від тривожних обговорень тата й мами. Вони намагались не розбудити мене. Такими розгубленими я їх ніколи не бачила, тому багато часу не знадобилось, щоб зрозуміти: сталося щось насправді жахливе.

Телефонний дзвінок від моєї сестри та її слова назавжди врізались в пам’ять: вона прокинулась від гучних вибухів і не знала, що робити, її голос вперше в житті тремтів від безвиході.

Сестра мешкала в гуртожитку Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, який знаходиться в 35 кілометрах від кордону з росією. Почувши вибухи та прочитавши новини, більшість студентів прямували до харківського метро.

Кімната сестри знаходилась на 10 поверсі будівлі, там було вкрай небезпечно. Через початок бойових дій зв’язок постійно переривався, і ми не знали, що насправді відбувається в Харкові.

Я дуже хвилювалася за свою сестру. Для мене вона найрідніша людина в світі. А того дня я навіть не знала, чи зможу її ще раз побачити. Увесь день вона просиділа в харківському метро, бо там було безпечніше. Та ввечері 24 лютого, на щастя, їй вдалося виїхати евакуаційним потягом до Запоріжжя, до родини.

Поки все це відбувалось з моєю рідною сестрою, у Запоріжжі ще вирувало життя. Майже ніхто нічого не говорив про початок повномасштабного вторгнення. Ми з батьками навіть не знали чого очікувати.

Я завжди боялася, що може початися війна, і перша почута мною сирена, викликала дуже сильну паніку і відчуття безвиході. А далі… Сирена за сиреною, моторошні новини по всіх телеканалах. Я не могла стримати сліз. Вперше в житті відчула себе беззахисною, невпевненою в завтрашньому дні, й не могла уявити своє майбутнє. Хоча раніше навіть не замислювалася над цим.

Найбільше потрясіння я відчула під час вибухів поблизу мого будинку – каскаду фонтанів «Веселка». Тоді здалось, що це кінець… Адже неодноразово в моєму місті ворожі ракети руйнували цілі багатоповерхівки з їх мешканцями. Я не могла повірити, що це дійсно відбувається. Не могла прийняти той факт, що мій найбільший страх став реальністю.

Мій регіон відчуває повномасштабне вторгнення з першої хвилини. І я, як його частина, – теж.  Спочатку дуже хвилювалася за свою сестру, яка не могла вийти з сім’єю на зв’язок поки не виїхала з Харкова. Потім переймалася за двоюрідного брата, який пішов добровольцем у територіальну оборону і згодом стояв на позиціях на Оріхівському напрямку, а потім – у Херсоні. Усі ми відчували тривогу за близьких родичів, які вже за декілька днів опинилися під російською окупацією, без зв’язку в місті Токмак Запорізької області.

Вже тоді я усвідомила, що моє життя з того моменту ніколи не буде таким, як раніше. Що я вже ніколи не зможу спокійно реагувати на гучні звуки та салют, що повітряна тривога та прильоти стануть для мене чимось буденним.

Але при цьому, озираючись назад, за весь час війни в мене ніколи не було бажання виїхати з Дому за кордон. Чого не можна сказати про мою маму, котра постійно обмірковувала варіанти, як забезпечити мені та сестрі безпеку. Проте ми допомогли прийняти остаточне рішення, твердо відмовившись кудись евакуюватись за будь-яких обставин.

Але навіть такі буремні часи привнесли в моє життя щось хороше. Не дивлячись на те, що більшість моїх друзів та однокласників виїхали за кордон, у мене з’явилось багато нових друзів! Ми підтримуємо один одного під час вибухів у рідному місті, намагаємось відволікатись від постійного стресу та безсонних ночей.

Незважаючи на небезпечну ситуацію в Запоріжжі, ми продовжуємо навчатися та вдосконалюватися. Ми щиро віримо в успіх нашої країни та з допомогою волонтерів підтримуємо наших військових, щоб наблизити перемогу!