Салтан Варвара, учениця 9 класу Херсонської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №31 з поглибленим вивченням історії, права та іноземних мов Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Досенко Юлія Вікторівна

Війна. Моя історія

23 лютого 2022 рік. Я безтурботно проводжу цей день разом з кращою подругою, ми даємо обіцянку одна одній побачитися наступного дня у школі, сісти за одну парту після довготривалого карантину через COVID-19.

Не знаючи, що вже завтра розпочнеться повномасштабна війна в Україні, і ми, можливо, вже ніколи не побачимось…

24 лютого 2022 року, 03:40 – відкритий воєнний напад росії на Україну. Всі новини заповнені інформацією про війну, люди масово покидають свої домівки, країну. В містах гучно лунають сигнали тривоги. Більшість українців, охоплена панікою, покидає свій дім на невизначений термін, лишаючи все, дороге серцю.

Вже о 5 годині тато відправив маму, мене і сестру, як ми тоді вважали, у безпечне місце – село в Херсонській області, до моїх бабусі й дідуся. Відчуття жахливі: ми полишили рідну домівку і попрощались з татом, не знаючи, коли ще побачимось.

Батько одразу пішов воювати за Україну: хвилювання, сльози – щодня. Зв’язок часто зникав, важко було додзвонитись будь-кому, щоб просто повідомити, як наші справи.

І вже на початку березня місце, де я знаходилась, було захоплене.

На початку окупації був шок, розпач, нагнітаюча тиша, а потім, у середині березня, почалися обшуки будинків. Перевертали геть усе, перевіряли кожну кімнату. В кінці березня ми прийняли рішення виїхати до Херсона, турбуючись про власне життя. Виїжджали довго і страшно, якщо раніше їхали 2 години додому, то через надмірну кількість кацапських блокпостів (навіть зараз пам’ятаю – їх було 90) – 8 годин.

Було лячно, не раз обшукували всю машину. Те, що доводилося бачити дорогою – жахало. Ще 20 днів ми пробули в Херсоні й вирішили їхати з міста до деокупованих територій. Вже 23 квітня ми покинули Херсон, але без тата. Вперше після нашого виїзду ми побачились з ним через 4 місяці, півтора з яких навіть не чули його.

Ми виїхали до Кіровоградської області на 5 місяців, а потім переїхали до Одеси ще на 9 місяців. Було багато нових знайомств, були і щасливі моменти, але війна в країні не дозволяє відчути повноцінний смак життя, бо поки хтось жертвує собою, бореться, не спить ночами лише за те, щоб ми жили, інші танцюють на дискотеках і забувають про війну – для мене це неприйнятно.

Тому найщасливішими моментами для мене залишалися зустрічі з татом.

11 листопада 2022 рік – деокупація Правобережної Херсонщини. Херсон –місто-герой України, попри всі катування, гноблення, утиски він вистояв, і цим доводимо те, що наші люди, наші міста – незламні! Ми почали приїздити до Херсона на кілька днів, щоб просто побути вдома, набратися сили, подихати рідним повітрям.

І остаточно повернулись у червні 2023 року.

Повернімося до початку… Мої дідусь і бабуся весь час протягом окупації залишалися у селі. І як тільки вони трохи морально відійшли від обстрілів, на початку червня 2023 року їх дім затопило внаслідок підриву Каховської ГЕС. Вода прибувала швидко, але деякі речі встигли врятувати. Через якийсь час вода почала відступати, але село лишається затопленим ще й досі.

В липні ми почали відбудовувати все з мокрих, голих, обдертих до каменю стін. Втрати величезні…  Для мене мої дідусь і бабуся – герої. Під час визволення їхнього села вони врятували життя одного українського воїна. Я пишаюсь ними!

Зараз би хотіла завершити цей нарис щасливим фіналом, але таким він буде трохи пізніше, після нашої перемоги в цій війні! Я та кожен українець, українка знаємо, віримо та чекаємо якнайшвидшої перемоги! Віримо в наші Збройні Сили України! Чекаємо на повернення кожного воїна додому. Ця країна, народ, культура і нація – непереможні. За нами правда, за нами воля! Слава Україні! Героям Слава!