Салтан Варвара, 10 клас, Херсонський ліцей №31 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковальова Ольга Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — слово, яке ми звикли чути з підручників історії або новин. Здавалося б, це щось далеке, що не стосується нашого повсякденного життя. Однак ось уже 1000 днів вона є частиною буденності мільйонів людей, і мій шлях — це шлях тих, хто щоденно переживає нову реальність війни.

З першого дня війни я відчула, що моє життя ніколи не буде таким, як раніше. Усе, що здавалося важливим, раптово втратило сенс.  

І я почала цінувати справді важливі речі в моєму житті. Те, що колись здавалося невід’ємним — стабільність, мир, безпека, — зникло, поступившись місцем страху, невизначеності й бажанню захистити рідних. Ми всі намагались зрозуміти, як це можливо в наш час, як так сталося, що ми знову опинилися в центрі війни.

Мій шлях протягом цих 1000 днів був наповнений подіями, що назавжди змінили мене як людину. Постійні новини про бої, ракетні удари, зруйновані міста, втрати…

Усе це перетворилося на жахливу реальність, з якою ми боремося щодня. Кожен ранок починається із занепокоєння: чи вціліли ті, кого ти любиш, чи є зв’язок з рідними? Я не живу спокійне чи веселе життя, як раніше, я навчилася просто знаходити в собі сили жити далі, попри цей страх, цінувати те, що здавалося неважливим у мирний час.

Кожна зустріч з рідними, кожен день без сирен, кожна дрібниця набуває глибшого значення.

Страх поступився місцем рішучості, біль перетворився на силу, а невизначеність дала поштовх до дії. За ці 1000 днів я зрозуміла, що війна — це не лише про руйнування. Війна — це також про єдність, про силу духу, про здатність кожного з нас вистояти. Ми навчилися бути більш чуйними та готовими до змін.

Я побачила, як люди, яких ніколи не об’єднувало нічого, крім спільної біди, почали допомагати один одному, створювати нові ініціативи, боротися за майбутнє.

Волонтерські організації, сусіди, випадкові знайомі — усі ми стали єдиною спільнотою, об’єднаною однією метою: вижити і перемогти.

Моє рідне місто Херсон завжди було для мене місцем, де відчувалася близькість до природи, до води, до тепла людських сердець. Але тепер воно стало символом того, наскільки крихке наше звичне життя.

Кожен день тут — це боротьба між відчаєм і надією.

Вулиці, якими я колись ходила з відчуттям спокою, тепер рідко заповнені тишею – частіше її проривають сирени та звуки вибухів. Але разом з тим я бачу в очах херсонців рішучість, бажання відстояти своє місто, рідну землю. Херсон за ці 1000 днів став своєрідним фронтом не тільки у військовому сенсі, але й у духовному.

Це місто тримається завдяки мужнім людям, які не дали зламати свою віру у свободу та майбутнє. Херсон стоїть, і ми стоїмо разом із ним, попри всі випробування.

Війна забрала у мене багато чого — безпеку, спокій, мрії.  Але вона дала мені розуміння того, наскільки важливо боротися за своє майбутнє. Мій шлях за ці дні — це шлях навчання, переосмислення, пошуку нових цілей. Він про боротьбу не тільки за життя, але й за гідність, за цінності, за майбутнє.

Я навчилася діяти, не чекаючи на ідеальні умови. Зрозуміла, що наше життя — це те, що ми з нього робимо навіть у найскладніших обставинах.

Майбутнє залишається невизначеним, але я знаю одне: ми продовжимо боротися. Кожен з нас, хто пережив ці 1000 днів, вже ніколи не буде таким, як раніше. Ми стали сильнішими, більш згуртованими та готовими відстоювати свою свободу до останнього.

Війна показала нам, що свобода — це те, за що варто боротися, і цей шлях триває.

І хоч попереду ще багато випробувань, я впевнена, що світло перемоги ближче, ніж здається. Моє життя змінилося, але воно сповнене надії, і я вірю, що з кожним днем ми стаємо на крок ближчими до перемоги.