Пиріг Катерина, учениця 11 класу Бердянської гімназії №3 "Сузір'я"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сидоренко Людмила Володимирівна

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Скільки ж на світі націй, країн, традицій та, власне, історій кожної нації! Не порівнюючи нашу націю з іншими, впевнено можу сказати: пишаюся тим, що я – українка. Не можна пояснити словами, що відчуваю, коли переді мною постає питання: «Чому ти так пишаєшся бути українкою?». Це не тільки гордість за свою націю, а ще й за власну країну.

Україна має нелегку долю, але попри всі складнощі, незламна та нескорена. За державою стоять люди, велика нація – українці. І доки в нації є своя мова, звичаї, традиції і надзвичайно сильний дух, є й країна.

Я пишаюся тим, що українці мають сильний характер, непідвладну до скорення душу та розум! Загалом, усі події, що трапляються, є наче випробовування для кожного з нас, для  країни. З початком повномасштабної війни в Україні, зруйнувалося уявлення про життя, усі плани розірвалися, час зупинився, паніка, ніхто не знав, що буде далі…

Я добре пам’ятаю той день: відчуття страху, розгубленість…  Але українців об’єднав ворог і почалася боротьба за право вільно жити на своїй землі: боротьба фізична – на полі бою, боротьба психологічна – на інформаційному полі. І це дало мені суперсилу, щоб не зламатися внутрішньо й повірити в перемогу, бо зло повинно бути покаране!

Не думала, що війна буде в Україні, що стільки горя пізнає наш народ! Сподівалася: таке не може тривати довго, але, на жаль, воєнна ситуація загострювалася. Потрапивши в окупацію, я змушена була виїхати за кордон. З собою взяла найдорожче: фото рідних та шкільних друзів.

А в душі теплилась надія: на чужині перебуватиму короткий час. Але вже більше року мене оточує усе чуже - мова, люди, традиції. Важко звикати до всього.

Увесь цей час на думці тільки спогади про мирне життя до війни, думки «а як минали б мої дні без війни», та завжди тепляться в серці моменти прогулянок по рідному місту Бердянську, про школу та про друзів. І такі моменти зігрівають усіх українців. У нас забрали мир, спокій, безтурботність!

Маленькі діти подорослішали дуже рано! Але зараз цей жорстокий досвід дорослішання став моєю суперсилою! У серці залишився той вогник незламності, який неможливо загасити і зараз це не просто вогник, а ціле полум’я!!!

Я пишаюся нашими Захисниками й Захисницями, котрі віддають зараз життя за те, щоб наша Батьківщина мала право на свободу, незалежність, щоб кожен українець повернувся додому, щоб діти раділи й не боялися спати, щоб …, щоб … Хіба не має свобода бути, просто бути, без боротьби за неї? Чому треба віддавати найцінніше – життя, щоб захистити те, що належить тобі по праву?

І скільки окупанти не намагаються підпорядкувати, приборкати нас під себе, у них це не вийде. Бо не можливо забрати в українців те, що живе у кожного в душі, той самий нездоланний і несмиренний дух.

Багато українців зараз перебуває в різних куточках світу, але ж як відчувається духовний зв’язок з Україною через підтримку, допомогу, рідне слово! У кожному місті та селищі існують українські спільноти, які надають допомогу, саме через це ми відчуваємо єдність, силу української нації. Кожен вкладає частину себе на шляху до перемоги: мітинги, збір коштів, підтримка один одного, віра в перемогу, і головне – бути одним цілим, бути одним єдиним народом, великою державою, бути українцями!