Ткаченко Марія, 11-а клас, Миколаївський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Людмила Миколаївна Кравчук

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. Я тількі відкриваю очі. Мені потрібно було збиратися до школи. Але в цей момент, в мою кімнати входить мама, і каже – ВІЙНА. Шок. Була складно приймати реальність. Оціпеніння. Не хотілось вірити в те, що це насправді відбувається.

Після такої новини, половину просиділи в повному потрясінні, не знаючи, що робити далі. Раптом, мені прийшло телефонне повідомлення, в якому біло написано «Ваш паспорт готовий, ви можете його забрати». Нічого іншого не залишалось, так що вдвох довелося вийти з квартири. Йти по місту було моторошно, навіть тривожно, бо неможливо було зрозуміти, що може трапитися в ту, чи іншу хвилину. Люди навколо нас метушились, і також були налякані не менше, ніж ми. Вони скуповували в магазинах все, що тільки було можливо, від чого на полицях було порожньо, а черги довгими.

Вже увечері цього ж дня, до нас зайшла моя тітка . Ми разом прийняли рішення про те, що варто піти в лікарню. Ми точно знали те, що там знаходиться бомбосховище, і відправитися туди було найкращим рішенням на той час.

Щоб просто так не марнувати час, допомагали медичному персоналу з роботою. Розносили їжу, заварювали чай, і виконували інші прохання. Коли ж відбувалася повітряна тривога, швидко спускалися в раніше згадане бомбосховище. Такі моменти були по особливому напруженими та тривожними. Навколо, як і на вулиці було багато людей різного віку.  Було очевидно, що страх все більш і більш розростався в їх серцях.

Були дні, коли ми залишалися вдома. І коли сирена починала гудіти назовні, ми сідали  в коридорі, подалі від дверей.  Тоді також було моторошно, особливо, коли можна  було почути вибухи.

Тільки крім того що ми допомагали в лікарні, ми ходили до моєї школи. Я та моя мама розвантажували гуманітарну допомогу, котру пізніше розвозили тим, хто потребує.

С кожним днем становилось тільки гірше, як і психічний стан. Прийшлось прийняти рішення покинути кохане і настільки рідне місто. Саме головне, нехай місто ми і покинули, але країну – ні. З нього ми виїхали 14 березня 2022 року. Дорого до села була не дуже довгою, тільки рух був утруднений. Через це, вдалося виїхати за його межі тільки через чотири години. 

Поїхали ми до бабусі та дідуся, де почали допомагати їм із господарством. Також, ми звернулися до органів місцевого самоврядування, щоб встати на облік як вимушено переміщенні особи. Дотепер, я разом з мамою находжусь все ще тут. В місто ми їздимо не часто, тільки по важливим справам.

Повернутися на постійне місце проживання не ризикуємо, бо час від часу там приходять прильоти.

Хоча в селі, де ми живимо, також часто літають шахіди, безпілотники. Через це, працює ПВО, яке раз за разом нагадує про неспокійний період.

Я дуже сумую як по місту, так і за рідною школою. Ця ситуація розлучила мене із найкращою подругою, яка була вимушена поїхати в іншу країну – Естонію. Але навіть якщо ми з нею більше на бачимося, то все ще розмовляємо, нехай і по Інтернету. Через війну, я зрозуміла дещо важливе для себе. Хочу стати психологом для того, щоб допомагати людям, котрі також пережили це все, і отримали тяжкі психічні травми.